Які ще бувають покарання?

Найрізноманітніші: тимчасове позбавлення солодощів, ігор, телевізора і комп’ютера, відвідування гостей, інших розваг, відмова в купівлі подарунка, ізоляція в окремій кімнаті. Тільки не замикайте дитину у ванні чи в туалеті – може розвинутися страх закритого простору. А якщо ще, як роблять деякі «вихователі», гасити світло, то з’явиться і страх темряви.

Усі ми з дитинства знаємо ще одно класичне покарання – «в кут носом». Але на збудливих, істеричних дітей воно часом діє, як червона ганчірка на бика. Дитина ридає, упирається, чіпляється за матір. Нарешті, вона все ж доводить її до кута, але вона там все одно не стоїть, а біжить за нею… У такому разі краще не перетворювати свій дім на драматичний театр, а змінити тактику – піти шляхом позбавлення дитини якихось життєвих благ.

Дітей старше в кут вже, звичайно, не ставлять. Але для них зате можна дати посилений «наряд» на кухні, додаткове завдання з мови, математики чи англійської (залежно від того, що слід підтягнути).

А якщо ненавидітиме?

От що насправді зупиняє багатьох батьків навіть у тих випадках, коли «заходи припинення» абсолютно потрібні. Нові журнали і психологи навперебій переконують тат і мам, що діти не простять «жорстокого» поводження, усе життя пригадуватимуть, затаять зло… А кому охота уславитися садистом? Тим більше, в очах рідного сина чи дочки.

Але чому тоді не було масової ненависті до батьків у попередніх поколінь? Окремі випадки, звичайно, зустрічалися завжди – в житті взагалі всяке можна зустріти – але такої закономірності («каратимеш – зненавидить») абсолютно не помічалося. Навпаки, діти з набагато більшою повагою ставилися до батьків. Віками, з покоління в покоління, зберігалося шанобливе ставлення до батьків там, де виховання дітей спиралося на традиційні принципи.

Адже покарання були невід’ємною частиною традиційної системи виховання! Більше того, вони вважалися не лише правом, але і обов’язком батьків.

Мені здається, тут і нам є над чим замислитися. Особливо тим з батьків, хто намагається наслідувати рекомендації, які наводяться зараз у безлічі книг і журналів з педагогіки і психології. Наприклад, таким: «Якщо ви скажете, що в завдання батьків входить подавити… напади агресії <дитячої – авт.>, то тисячу разів помилитеся. Виявляється, мета батьків має бути абсолютно іншою: навчити дитину визнавати свій гнів, а значить, і свої почуття взагалі, і виражати його в прийнятній для оточення формі».

«Часто можна чути, як мами у відповідь на фразу своєї дитини: «Я тебе ненавиджу» і у відповідь на фізичну агресію кажуть приблизно наступне: «Я знаю, що ти насправді любиш свою матусю і зовсім не хотів зробити мені боляче». Це жалюгідна спроба пом’якшити ситуацію, можливо, і заспокоїть дещо маму, але дитині принесе тільки шкоду. Насправді в цей момент вона саме ненавидить вас і якраз хоче заподіяти вам біль, а ви заявляєте, що все це – неправда, підриваючи таким чином віру маленької людини в правомірність своїх почуттів і емоцій».

«Але ж не можна залишати без уваги такі вчинки – так вважають більшість батьків. І вони, звичайно, праві. Уся складність у тому, щоб вибрати правильну стратегію. Спершу кожна мама повинна визначити, де межа дозволеного, тобто потрібно вирішити для себе, які слова і дії дитини ви згодні стерпіти чи спробувати обернути їх жартома. Мене, наприклад, зовсім не кривдить, коли син заявляє: «У тебе немає мозків, ти безглузда». Найчастіше я співчутливо зітхаю: «Значить, тобі сильно не пощастило, у тебе така безглузда мама». Він, звичайно, замислюється серйозно і, як правило, забуває, чому, власне, піддав мене образі. Але мій син не ходить у садок, а там діти дізнаються набагато менш конкретні прозвиська, ніж ті, що я навела. Які з них вважати нешкідливими, вам доведеться вирішувати самостійно»

Далі цитувати не буду, напрям думки, напевно, ясний. Скажу лише, що я, на місці деяких тат і мам, куди більше боялася б не «втратити зв’язок з дитиною» (ще одне кліше, яким прикривають нині потурання дитячому хамству), а виростити морального виродка і розплачуватися потім за цей «експеримент». Практика показує, що люди, зростаючи, переглядають дуже багато своїх поглядів. Принаймні, мені не раз і не два доводилося чути від дорослих чоловіків слова вдячності своїм батькам за те, що в критичні моменти вони не визначали межі «дозволених образ», а мовчки і рішуче бралися за ремінь. «Інакше сумувала б за мною в’язниця», – зізнався нещодавно черговий син, що порозумнішав. – Я тоді на батька злився, а зараз, коли сам батьком став, розумію: без покарань, іноді і суворих, у вихованні хлопченяти-шибеника не обійтися».

І наприкінці про головне…

Караючи дітей, абсолютно необхідно зберігати самовладання і навіть… мирний настрій. Не можна робити це в припадку роздратування, злості, у помсту. Адже люблячі батьки карають дитину не для того, щоб з нею поквитатися, а щоб зупинити її, коли сама вона зупинитися не в змозі. Покарання – шлагбаум, що перешкоджає просуванню дитини порочним шляхом, а зовсім не знаряддя тортур. Тому спершу заспокойтеся, опануйте себе і тільки потім застосовуйте санкції.