Зігравши весілля, Меліса і Скот Гровс зі штату Небраска, США, мріяли лише про одне – про малюка. Дочка Меліси від першого шлюбу навіть внесла “братика” у свій список подарунків на Різдво. Але лікарі не залишили жодної надії для цієї сім’ї – подружжя не могло мати спільних дітей. Проте, не зневіряючись, пара вирішує усиновити двох хлопчиків. У квітні 2004 року в сім’ї з’являється 3-річний Ной і його старший брат Чейс.
“Спочатку ми не знали, чого чекати, і вони відчували те ж саме, – згадує Меліса, – але через тиждень ми вже не розуміли, як жили без них раніше”. Проте наступний телефонний дзвінок безповоротно змінив життя цієї сім’ї. Біологічна мати Ноя і Чейса народила ще одного хлопчика, Гарета. І служби опіки цікавилися, чи не бажає подружжя Гровс узяти на опіку ще одну дитину. Вони не відмовилися.
Хайден, четвертий син біологічної матері усиновлених хлопчиків, з’явився на світ через 11 місяців. “Недоношений малюк народився з вовчою пащею (тріщиною піднебіння), – каже Меліса, – але він був дуже схожий на своїх братів, так що ми відразу ж погодилися узяти його собі”.
Після Гарета і Хайдена в сім’ю Гровс також потрапили Ештон, Куран і Брайер. Коли Меліса і Скот дізнавалися, що біологічна мама їх синів знову вагітна, вони заздалегідь погоджувалися прийняти дитину у свою сім’ю. “Ми з чоловіком ніколи цього навіть не обговорювали. Ми завжди погоджувалися. Навіть питань жодних не виникало”, – розповідає Меліса. Останнім хлопчиком, що народився в тієї жінки, був Зейн. Лікарі ще при народженні виявили в нього синдром Дауна. Але зараз малюк офіційно усиновлений сім’єю Гровс.
“Люди почали думати, чи все в мене гаразд з головою. Іноді я вражаюся, за який короткий час наше життя раптом змінилося. Але щось мені весь час підказувало, що ці діти мають бути разом, – пояснює мама вісьмох синів. – Їх мати вживає наркотики, тому вони не могли залишитися з нею. Вона хороша людина, і я вірю, що вона все одно любить своїх дітей. Я не уявляю, через які випробування їй доводиться проходити”.
Дочка Меліси попросила лише одного братика, а отримала цілих вісім за якихось одинадцять років! Але тепер, навіть коли будинок Меліси і Скота нагадує божевільню, вони твердять, що ні за що б не відмовилися від своїх хлоп’ят!
Не дивно, що сусіди нашіптували за спиною Меліси і Скота: рішення прийняти у свою сім’ю одну чужу дитину людям дається нелегко, а вже вісьмох хлоп’ят у свій дім візьмуть тільки найвідчайдушніші. Але подружжя вірить, що любов і турбота сильніше генетики, і що їх хлопці виростуть прекрасними людьми і завжди допомагатимуть один одному.