Буває, уночі лежу в ліжечку, але зовсім не знаю, що у ньому робити. Минає трохи часу – й мені робиться нудно, а відтак кличу маму з татом, аби прийшли до мене. А вони кажуть, що я бавлюся, – і не йдуть. Тоді я вмикаю сигналізацію. «Вуаааааа!» – горлаю щосили. Трапляється, частенько прибігають й обоє, але я вже встиг розсердитися. А далі по черзі носять мене на руках, та я не збавляю звуку. Вони кажуть, що у мене прорізаються зуби. Можуть собі говорити що завгодно. Я все одно плачу. Тоді вони роблять спробу мене чимсь нагодувати. Коли й це не помагає, то змінюють підгузник. А коли й того мало, дають мені у руки забавки. Що ж, але я однак не можу вгамуватися. Бо й справді почуваюся не надто добре: ніч, а я не сплю.
Зранку тато з мамою кажуть, що цілу ніч не зімкнули й ока. А те, чи я зімкнув, їх геть не обходить.
Але такі вже є ті батьки.