Може бути, що я близнюк, але напевно не знаю. Тут є якийсь підступ. Очевидно одне: мій братик-близнючок ставиться до мене не надто добре. Щойно мене побачить, дуже тішиться. Часом може помахати рукою. Може й заговорити. Але недовго. Та й то лише тоді, коли бабуся або хтось інший тримають мене перед чимось, що вони звуть дзеркалом. «Ну, – кажуть, – що то за гарний хлопчик? Як гадаєш, хто він такий? Може, то твій братик-близнючок? Помахай до нього ручкою!»
Ну добре, я кілька разів махнув до нього. І він також відповів мені. Та небавом мені це набридло. Йому, на щастя, також. Тоді я глянув на нього сердито, а й він так само. Потому я відвернувся і – лишився такий мудрий, як і перед тим. То маю я близнюка чи ні? Годі й казати, що ні моя бабця, ні хтось інший ніяк не хочуть допомогти мені знайти відповідь на питання: чи маю двійника, чи це просто я сам?
Ось що дає мені стільки поживи для роздумів!