Народ протестує стосовно медичної і освітньої реформи. Цілком імовірно, що ці реформи не досконалі – але я зараз не про них. Я про саму освіту.
Передусім, безкоштовної освіти і медицини для всіх у нас у країні давно вже немає. Так, є лікарі і вчителі, які самовіддано виконують свою роботу за бюджетні копійки. Якщо пощастить, наші діти потраплять саме до таких. Але ніхто цього, на жаль, не гарантує. А набагато частіше нам доводиться стикатися з іншим (скажу тільки про освіту): або абсолютно безкоштовна школа в спальному районі, в яку дитину віддавати буває просто страшно, або школа платна. Платність ще не гарантує якості, на жаль, але повна безкоштовність майже напевно гарантує її відсутність. Є, повторюся, і виключення, але їх не надто багато.
Крім того, плата за навчання в школі в нас соромливо називається… та як вона тільки не називається! Спонсорськими внесками, оплатою охоронця, грошима на ремонт у класі, на новий телевізор і на подарунки вчителям. Різниця з оплатою через касу тільки в тому, що в касу платять певну суму за певні послуги і знають, що потім можна зажадати, а всі ці побори абсолютно довільні і жодних прав тобі не надають.
Звичайно, руйнувати те хороше, що існує дійсно безкоштовно чи за символічні гроші, абсолютно не треба. Але так само не треба прикидатися, що наша нинішня система нас влаштовує, і справа тут далеко не лише в грошах. Система очевидним чином порочна, і всі ці збори-подарунки ясно це показують. Врешті-решт, музеї чи бібліотеки теж бідують, але нам і на думку не спадає дарувати після кожного відвідування їхнім співробітникам гроші в конвертику.
Але щоб систему змінити, треба передусім зрозуміти, у чому мета цієї системи, що вона повинна забезпечувати на виході. Наша нинішня шкільна освіта в загальних рисах зберігає принципи радянської системи, результату своєрідного експерименту: дати всьому населенню енциклопедичну освіту, яка була в дореволюційних гімназіях, тільки в скороченому вигляді (скажімо, без древніх мов). Слід сказати, що в цієї системи є немало переваг, особливо в соціалістичному суспільстві, де “кадри вирішують все” і переміщаються з одного місця на інше за волею партії. Чим універсальніші деталі, тим простіше складання.
Але сьогодні така освіта викликає все більше питань – занадто змінився світ, та і науки радикально ускладнилися в порівнянні з часами гімназій. До ньютонівської механіки додалися квантова механіка і теорія відносності, а от об’єм людського мозку не змінився. З іншого боку, сьогодні ми навчилися доручати примітивні і стомливі розрахунки електроніці – але школа цього просто не помітила. Мій десятирічний син пачками вирішує приклади з багатозначними числами, як і ми робили в ті часи, коли звичайний калькулятор коштував третину середньої зарплати. Але ось математичному мисленню їх, на жаль, абсолютно не вчать – тільки забивають у голови алгоритми, і перевіряють, наскільки точно вони наслідують ці алгоритми і наскільки акуратно записують їх у зошити.
На уроках мови їх учать “підкреслювати орфограми” (вам часто доводиться це робити в буденному житті, дорогі читачі?), але абсолютно не вчать тому, чого так бракує сучасній молоді, вихованій на кліпах і комп’ютерних іграх, – текстовому мисленню. Людина, яка закінчила школу, уміє складати букви в слова і слова – в речення, але межа її сприйняття – есемеска чи електронне повідомлення. У тексті, що складається з десятка абзаців, вона не може виділити головну думку, відстежити аргументацію, розгорнуто виразити своє ставлення. Проте її вчили орфограми підкреслювати.
На уроках англійської – те саме зубріння правил, стандартних відповідей на стандартні питання… Але коли дитина чує англійську мову, вона навіть не намагається її зрозуміти: у шкільному підручнику такого немає. Тому до мого сина, десятирічного, вже ходять репетитори з англійської та математики. Не безплатно і не зі школи.
Стандартний підхід вбиває все живе. Сьогодні стільки говориться про різні психологічні типи, про синдром браку уваги, про невідомі “індиго” і “альтернативну обдарованість”. Сходіть у перший клас, вам там покажуть індиго: діти, сіли рівно, руки склали на парті, відкрили зошити, відступили один сантиметр, пишемо з нахилом. Або дитина вписується в ці вимоги (вони ніколи не знадобляться їй у житті, але вони дуже зручні для вчительки), або вона у вас дебіл, її потрібно напихати нейролептиками і переводити в школу для тих, хто відстає в розвитку. Якій же школі хочеться псувати собі показники?
У результаті головне питання – не про платність, а про мету загальної шкільної освіти. За радянських часів завдання було – викласти всім громадянам однаковий набір знань, початки всіх наук. Можливо, свого часу воно було вірним, але сьогодні воно і нереальне, і неадекватне; намагатися зберегти якомога більше елементів цієї системи, на мій погляд – безглузде завдання.
Чи можливе щось інше? Якась гнучка система, здатна адаптуватися і під заклики часу, що змінюються, і під особливості цієї конкретної дитини? Мабуть, так. Свого часу маленька країна Фінляндія, де немає ні нафти, ні газу, ні великих торгових шляхів, вирішила зробити ставку на освіту. Тепер юні фіни стабільно займають призові місця на міжнародних олімпіадах, а гроші в країну приносять високі технології (усім знайома, наприклад, Nokіa). Як їм це вдалося – окрема і велика розмова. Але, наскільки я можу судити, при реформі шкільної освіти фіни поставили передусім питання “а як нам краще навчити ось цю дитину тому, що явно буде потрібне в її житті?”
Ми в будь-якому випадку платимо за освіту своїх дітей. Розрізняються тільки моделі: або в кишеню учителю, або через касу, або через податки, які в нас вираховуються із зарплати. Але поки що школа в основному спілкується з нами мовою “щоб завтра прийшов з батьками” і “не подобається – забирайте”, ми залишаємося в її очах докучливими прохачами і недбалими двієчниками. От що потрібно змінювати передусім, і лише потім замислюватися про конкретні способи фінансування. І якщо ми розпочнемо з питань “а як нам витратити бюджетні гроші” і “а як би нам зберегти те, що давно розвалюється”, у нас точно нічого путнього не вийде.
Автор: Андрій Десницький