До країн Заходу, зокрема США, в українців склалося діаметрально протилежне ставлення: одні абсолютно не сприймають ці країни, вважаючи, що все було добре в “колишні” часи, інші ж – ці країни просто обожнюють, вважаючи взірцем для наслідування. А де ж істина? Хто ж правий?
Не будемо вдаватися до дискусій, а краще надамо слово нашому співвітчизникові, що рік прожив у селище неподалік від столиці США, міста Вашингтон, щоб він поділився своїми враженнями. Отож:
Речі, які здивували в США
Важливість освіти. Не думаю, що сильно перебільшу, стверджуючи, що рівень майбутнього добробуту людей у США залежить від того, в яку початкову школу вони ходять. Публічні школи тут об’єднані в кластери – у хорошої вищої школи (8-12 клас) найчастіше 2-3 сильні середні школи і 5-7 початкових шкіл. У кожної школи є свій рейтинг і саме на нього багато хто орієнтується при виборі місця для проживання. Наприклад, є школи, де рівень вступу до коледжів досягає 99%, а є міста, в яких в середньому в коледж йде не більше 20-30% випускників шкіл. Як результат, у містах біля найкращих шкіл вартість нерухомості зростає. Зростання вартості нерухомості веде до збільшення податків, які йдуть на посилення школи – так це працює, не навпаки.
Якщо вірити дослідженням Світового банку, вступ до коледжу і отримання першої роботи після коледжу зводить імовірність бідності в сім’ї протягом усього життя до менше 2%. Тому так важливий вибір школи (яка з високою ймовірністю приводить підлітка в коледж) і так важливо в ній добре вчитися. Щоб не бути бідними, люди прагнуть до коледжу, особливо, малозабезпечені, і те, що ви часто бачите в американських фільмах, не перебільшення. Я щодня бачу скромно одягненого темношкірого батька, який привозить на автобусі своїх дітей в школу – він точно розуміє, що коледж потрібен не для того, щоб не йти в армію…
Спортивність. Після першого уроку фізкультури в школі моя дочка приголомшила, сказавши, що ніяких нормативів їй здавати в школі не доведеться. На уроках фізкультури її вчитимуть трьом речам. По-перше, спортивності – не ставати майстрами спорту, а любити спорт, розуміти важливість бути спортивним. По-друге, командності – вміти поважати членів команди і супротивників, розуміти почуття ліктя, залежності загального результату від вкладу кожного. І третє – уміти вигравати і програвати: виграючи, поважати суперника, не задираючи ніс; програючи – не падати духом і йти далі.
Не знаю, чи дає це плоди в суспільстві, а бігають тут багато людей – вранці, вдень, ввечері, замість обіднього ланчу. Чимало батьків постійно думають про те, як використати додаткову годину вільного часу на дитячий спорт – для цього є величезна кількість можливостей – велотреки, тенісні корти, ковзанки, баскетбольні майданчики, поля для бейсболу – практично всі публічні, багато – безкоштовні.
Не знаю, чи приносить це результати в школі, але в спортзалі висять нагороди команд за перемоги в змаганнях штату і національних змаганнях за останні 20 років. Також на стіні окремо відзначені індивідуальні спортсмени – чемпіони США в різних видах спорту: від боротьби і легкої атлетики до хокею та дайвінгу. Під час матчу шкільного чемпіонату штату з баскетболу весь зал був повний уболівальників, які підтримували обидві команди, а після матчу мій син міг перевірити всю статистику матчу по кожному тинейджеру-баскетболісту, відзначивши тих спортсменів, за прогресом яких хотів би стежити. Упевнений, що в залі були і агенти якихось університетів, які придивляються собі в команду гравців.
Не знаю, чи зробить це нашу сім’ю спортивною, але моя дочка весь тиждень грає в софтбол, волейбол, катається на велосипеді, грає в сквош, а син не розлучається з тенісною ракеткою, шахами і баскетбольним м’ячем, також мріючи грати в шкільній команді. Дні фізкультури – одні з найулюбленіших на тижні. І це все ще дуже дивує, і моїм улюбленим Одесі і Києву хочеться побажати більше спортивності і нових спортивних манежів, а не тільки позбавлених смаку багатоповерхівок. Та й уболівальників на шкільних трибунах (є такі у нас?) хочеться теж побажати.
Самоорганізація. Однією з моїх улюблених книг юності був «Аеропорт» майстра виробничих романів Артура Гейлі. Дія роману відбувається в США, у вигаданому міжнародному аеропорту ім. Лінкольна. Одним з відгалужень сюжетної лінії книги є протест жителів прилеглого містечка Медоувуда, яким докучає шум літаків. Активісти хочуть змінити маршрути авіалайнерів, щоб вони не пролітали над їхніми будинками. Я щиро вважав, що таке неможливо в реальності. Але є прогрес ініціативної групи, яка виступила за зміну маршрутів літаків, що прямують до вже цілком реального аеропорту ім. Рейгана у Вашингтоні повз наше селище. Не можу сказати, що мене хоч якось турбує звук літаків (все-таки аеропорт знаходиться досить далеко), але сусіди вважають, що це знижує вартість їхніх будинків, і вони готові боротися за свої права. Це викликає повагу.
Люди не тільки займаються своєю сім’єю або своїм будинком. Вони не тільки розмірковують про плюси і мінуси президента своєї країни. Вони самостійно проходять весь шлях від свого будинку до офісу президента. Прикрашають свій двір на всілякі свята і самостійно займаються облагороджуванням вулиці. І ось сусід вже підказує мені, як правильно сортувати сміття, бачачи, як я скло і картон складаю в один бак. Жителі містечка разом і постійно обговорюють майбутнє шкіл своїх дітей і активно беруть участь в їх управлінні. І ось уже батьківський комітет запрошує нас, як новеньких, на фуршет в будинок до одного з батьків, де «бувалі» діляться якимись своїми секретами життя ком’юніті. Інші сусіди дбають про співіснування в рамках нашого селища, підтримуючи літніх або хворих. Разом ходять до церкви. Дійсно щиро дякують односельчанам за висунення в органи управління, спочатку селища, потім містечка або штату. Підтримують. Агітують. Голосують. І інших закликають, ненав’язливо, але апелюючи до їх конституційних прав та обов’язків. І потім тільки переходять в обговоренні на рівень держави.
Зауважте, що я нічого не сказав, що держава робить і має робити для громадян, а сусіди особливо це й не обговорюють. Джон, сусід навпроти, сказав мені одного разу, що є поліція, є чесний суд, і є армія – йому більше нічого від держави не треба. Якщо чесно, то і мені нічого більше від держави не треба. Дивує тільки, чому в Україні держава хоче для людей бути набагато більшим, при цьому, не завжди виконуючи свої базові функції на відмінно.
Освіта важлива, так само, як і рівний доступ до неї, незалежно від кольору шкіри, національності, мови, рівня добробуту або обмеженості фізичних можливостей. При цьому держава не зможе забезпечити вам всі блага, навіть витрачаючи велику частину державного бюджету – багато що залежить від самих громадян, від їх самоорганізації та залучення, зокрема в турботу про своє тіло, свій будинок, свою вулицю, своє селище, штат, державу. І наявність всього цього разом в одному місці в один час позитивно дивує поки що найбільше.
Автор: Владислав Рашкован, Першоджерело