– Я люблю полуниці зі сметаною, – каже Джанні, й при цьому в нього аж очі блищать.
– Люблю футбольний клуб «Ювентус», – кричить Міріям, розмахуючи шарфиком у чорно-білі смужки.
– Я люблю Крістін, бо в неї голубі очі й русяве волосся, – каже Джанкарло, і в нього теж блищать очі.
Можна любити все: географію, дельфінів, математику (хоча це трапляється рідше), тата, маму, друга, батьківщину, добре вино і свого кота. Однак треба зробити деякі розрізнення.
У любові можна помітити деякі риси:
- є любов-потреба, наприклад, любов, яка штовхає дитину в обійми матері, коли їй сумно чи страшно;
- є любов-дар, наприклад, почуття, яке спонукає чоловіка працювати, будувати плани, заощаджувати і посвячувати своє життя для майбутнього добробуту сім’ї;
- є любов-визнання: це почуття, яке призводить до вибору того, що видається нам гарним, добрим, привабливим.
Суміш цих складників і рис ми знаходимо у відчутті, яке звикли називати любов’ю. Воно може мати щонайменше три різні форми, якщо відкладемо убік вподобання неживих предметів (музики, сиру, команди, хобі, комп’ютера тощо). Щоб розрізнити ці три основні форми любові, назвемо їх різними іменами: почуття, дружба та закоханість.
Кохання, солодке почуття
Почуття – це найскромніша та найпоширеніша форма «любові». Хоча це не означає, що воно не є великим. Типовий прояв почуття – стосунки між батьками та дітьми, їх творять теплий добробут, задоволення з перебування разом, взаємні подарунки, спокійна ніжність. Це стосунки, які – найменше з усіх форм любові – дискримінують заангажовані сторони.
Про деяких жінок можна відразу сказати, що їм тяжко буде знайти когось, хто в них закохається. Так само про деяких чоловіків можна сказати, що їм важко буде знайти собі друзів. А це тому, що вони не мають що пожертвувати іншим. Однак кожен може стати об’єктом почуття, навіть якщо він невродливий, дурний чи зовсім нестерпний. Тут навіть не потрібен якийсь ступінь споріднення.
Цей вид любові не має вікових, статевих, суспільних чи інтелектуальних бар’єрів. Вона може зародитися між молодим інтелектуалом та старою медсестрою, хоча їхні зацікавлення цілком різні.
Почуття знаходить свої похідні в царстві тварин, і це жодна образа. Це лише означає, що любов – цілком природне відчуття. Є особи, яким не вдається спокійно порозмовляти впродовж десяти хвилин без сварки, бо в них різні зацікавлення та ідеали, однак можна помітити, що їх пов’язує глибоке і взаємне почуття.
Почуття – це найпокірніша форма любові, вона скромна, навіть дещо прихована. Насамперед вона спрямована до осіб (а також до тварин), яких ми вважаємо за «частину самих себе», зі спільної родини. Дружба є чимось іншим, ніж почуття. Адже почуття є компонентом всіх інших видів любові: несе тепло і родинність.
Один зоолог розповідав мені про почуття коня до курки. А восьмирічна дитина написала ось такий зворушливий лист:
«Мій батько постійно впивається, бо він безробітний, а мама кожного дня йде з дому, мене віддали до інтернату.
Єдина особа, яка мене любить – це червона рибка, яка плаває собі в акваріумі, що стоїть недалеко від мого ліжка. Опікунка сказала мені, що я не можу її забрати собі, тому зараз я сплю з акваріумом, який прив’язаний до моєї руки, бо дуже боюся, що прокинуся і більше не побачу рибки.
Допоможіть мені, я не хочу, щоб у мене забрали навіть мою рибку. Бо якщо її заберуть, то в мене більше не буде нікого, хто б мене любив».
Як вода для риб
Царством почуття є сім’я. Всередині неї почуття проявляє усю свою силу. А особливо це помітно в стосунках батьки-діти. В родині ми всі відчуваємо постійну потребу проявляти почуття, які кожна особа носить у собі. Родинна любов – це як вода для риб: вона є чимось, у чому вони плавають, де виконують свої важливі життєві функції.
У цьому почутті сильно змішуються любов-дар та любов-потреба, батьки щиро присвячують своє життя дітям, водночас відчуваючи виразну потребу любові від дітей. Це настільки сильне відчуття, що прийнято говорити про право на любов. Діти також відчувають сильну потребу батьківської любові.
Невпевненість і конфлікти починаються тоді, коли на спокійне сімейне почуття накладаються інші форми любові. Наприклад, дружба або закоханість:
«Я ходжу до сьомого класу. А цей період просто жахливий. Я постійно сварюся з моєю мамою, за столом ми постійно сперечаємося через якісь дрібниці, наприклад, тоді, коли я хочу вийти кудись з дівчатами. Хочу почуватися вільною людиною, а моя мама цього не розуміє, ну а тато завжди погоджується з мамою. Віднедавна я взагалі з ними не розмовляю, і це завдає болю моїй мамі. Може, вона і хотіла би зі мною порозмовляти, але мені видається, що це вже нічого не дасть». Франческа
А от як про це розповідає мама:
«Франческо, у той вечір я дивилася, як ти неуважно гортаєш сторінки свого щоденника і думала: “Чому розуміння і добра воля мають бути лише з одного боку?” Ти – моя донька, і ти навіть не можеш собі уявити, наскільки я тебе люблю, чим ти для мене є, але ти часто мене просто використовуєш. Розумієш, я – не машина для миття посуду, прибирання, я – не кухонний робот. Якщо я прошу тебе, щоб ти була розсудлива, щоб не дбала лише про своїх друзів, щоб бодай трохи допомогла мені в домашніх справах, то це тому, що хочу, аби ми ділили думки, досвід, щоб ми могли порозмовляти одна з одною. Я теж маю справи, про які хотіла б тобі розповісти, постанови, які хотіла б прийняти разом з тобою». Твоя мама
Саме через те, що його вважають «правом», почуття викликає хвилі суперечок та озлобленості. «Якби моя дитина мене справді любила…» або «Якби він мене любив, то не дозволив би іншим так до мене ставитися», – такі слова можна почути доволі часто. Вони мають силу шантажу.
Часом можна побачити жінку, яка марнує своє дитинство, молодість, зрілість і своє життя аж до старості на те, щоб слухати та у всьому задовольняти матір-вампіра, яка так ніколи і не буває задоволеною, незалежно від того, наскільки донька намагається їй догодити. Самопосвята доньки гідна подиву. А от поведінка матері – дуже й дуже сумнівна.
Любов-дар, якої ми очікуємо від батьків та матерів – це «героїчна» любов.
Вони мусять дуже багато віддати, щоб їхні діти опинилися в ситуації, коли їм вже не буде потрібен цей дар. Вони годують дитину, щоб колись вона сама навчилася їсти. Батьки вчать дітей, щоб ті швидко могли обійтися без їхніх повчань. Це дуже невдячне завдання, яке виконує любов-дар батьків: треба діяти так, щоб у тобі не було потреби. Мета батьків – стати зайвими. Найпрекрасніший момент настає тоді, коли дивишся на дітей і можеш сказати: «Вони – справжні люди. Ми їм більше не потрібні». Але до цього моменту дуже тяжко дійти, бо шлях до нього породжує чимало непорозумінь і страждання. Особливо, коли почуття-право батьків і дітей не перетворюється у глибшу любов чи справжню дружбу.