Дарунок Чанґ Фа Мей

Багато-багато років тому на півдні Китаю було село, яке лежало неподалік від високої гори й у котрому не було води; тож люди були змушені збирати дощівку й дуже ощадливо використовувати її. Коли ж дощ довго не падав, мешканці тих околиць мусили долати дуже довгий шлях, щоб набрати в баклаги води й принести її в село. Тому в тій місцевості воду вважали ціннішою за золото.

У селі жила дівчина з довгим чорним волоссям. Усі називали її Чанґ Фа Мей, що означало “Дівчинка з довгим волоссям”. Вона мешкала в злиденній хатині разом зі своєю хворою матір’ю, яка не вставала з ліжка. Дівчина вирощувала свиней і таким чином заробляла собі на прожиття. Кожного дня вона вставала на світанку, щоб здалеку принести води, а потім ішла збирати на схилах гори траву й коріння для своїх тварин. Закінчувала працювати пізно ввечері, а на світанку наступного дня вже знову була на ногах.

Одного дня Чанґ Фа Мей, як завжди, взяла кошик для дикого зілля й пішла в гори. Подолавши половину шляху, вона побачила над прірвою велику ріпу з широкими зеленими листками.

“З цієї ріпи я зможу приготувати добрий обід, – подумала дівчина. – Принесу її додому й одразу ж зварю”. Вона вхопила ріпу обіруч за гичку й спробувала вирвати з землі. Врешті їй з трудом таки вдалося це зробити, та раптом з великої дірки, що залишилася на місці ріпи, почала витікати чиста й свіжа вода.

Дівчина була так вражена, що впустила велику ріпу, й вона впала назад на своє місце, знову перекривши витік води на поверхню.

Чанґ Фа Мей хотіла напитися, бо відчувала спрагу. Тож знову витягла ріпу й нахилилася до струмочка, який потік з ямки. Коли дівчина напилася, ріпка ще раз випала їй з рук, закривши отвір і знову стримавши потічок.

Збентежена дівчина не могла зрозуміти цього дивного явища. Раптом сильний порив вітру кинув її на землю, а потім підхопив угору й почав нею обертати. Врешті-решт дівчинка опинилася перед якоюсь печерою. На великому камені сидів чоловік зі злими очима й дикою поставою. Він був укритий чорними шкірами й нагадував ведмедя. Раптом чоловік грізним голосом закричав: “Ти відкрила таємницю мого джерела! Не розповідай про нього нікому. Якщо скажеш кому-небудь, і хтось прийде по мою воду, ти помреш! Я – володар гори, і моя помста буде страшною!”

Знову сильно подув вітер, і дівчина скотилася з гори вниз.

Дівчина з білим волоссям

Утомлена й налякана Чанґ Фа Мей повернулася додому. Вона нічого не сказала матері й іншим мешканцям села, та з того дня втратила спокій. Дівчина бачила пересохлі поля й городи, бачила, як важко було чоловікам, жінкам, старим і малим носити здалека воду.

Якби ж вона відважилася й сказала комусь про таємниче джерело, то всі ці турботи селян одразу закінчилися б! Досить було б лише вирвати ріпу, порізати її на тисячі шматочків, розширити отвір, й вода стала б доступною для всіх. Але дівчина пам’ятала про погрозу володаря гори й боялася відкрити людям таємницю. Вона переживала так сильно, що перестала їсти, цілими днями мовчала, а ночами не спала. Від цього зблідла на лиці, її очі потьмяніли, а довге чорне волосся поступово почало набувати світлого, щораз світлішого кольору.

Мати брала її за холодну руку й запитувала: “Донечко, що сталося?” Але Чанґ Фа Мей тільки хитала головою й нічого не відповідала.

Минали дні й місяці. Поза очі мешканці села говорили: “Це дуже дивно: така молода дівчина, а має сиве волосся!”

Чанґ Фа Мей нічого не говорила. Стоячи в дверях свого дому, вона дивилася на інших і шепотіла: “На горі є…” Та не закінчивши речення, замовкала й лише на її очах наверталися сльози.

Поранений дідусь

Одного дня Чанґ Фа Мей побачила дуже старого чоловіка. Він з трудом ішов, несучи на плечах баклагу з водою. Раптом дідусь спіткнувся об камінь й упав, а баклага відкрилася і з неї витекла вся вода. Чоловік при цьому ще й поранив собі ногу, з рани сильно текла кров.

Дівчина підбігла до нього, зупинила кров шматком своєї сорочки й допомогла встати. Він жалівся, що в нього болить нога й що він залишився без води. І тоді Чанґ Фа Мей збунтувалася. “Яка я підла! – сказала вона собі. – Через мій страх ці поля помирають, а ці люди страждають. Досить!”

Вона не могла вже довше мовчати й сказала старому чоловікові: “Дідусю, на вершині гори є джерело. Якщо вирвати ріпу, порізати її на шматки й розширити отвір, який залишиться на її місці, то води вистачить усім. Це правда! Я бачила на власні очі!”

І цієї ж миті її страх пропав. Вона побігла до осель інших мешканців, гукаючи: “Біжіть, біжіть! На вершині гори є джерело!”

Чанґ Фа Мей всім розповіла, що трапилося з нею того, вже досить далекого, дня, не згадавши при цьому нічого про погрозу володаря гори. Мешканці села добре знали дівчинку й повірили їй. Узявши лопати й кирки, вони побігли всі за нею на вершину гори. Коли дісталися туди, вирвали з землі величезну ріпу й порізали її на тисячі шматочків. З дірки почала текти свіжа й прозора вода. Але джерело було маленьке, й усі почали розширювати отвір. Коли він уже став таким великим, як діжка, вода потекла широким потоком, перетворившись на струмок. Селяни були дуже задоволені й від радості почали сміятися та обійматися.

“Я попереджав тебе!”

Саме в цей момент сильний порив вітру підхопив Чанґ Фа Мей і знову відніс до входу в печеру. Ніхто навіть не помітив зникнення дівчини. Лише хтось запитав: “А куди це поділася Чанґ Фа Мей?”

“Напевне, пішла додому, щоб повідомити матері добу новину”, – відповів інший.

Відтак усі забули про дівчину й веселі та задоволені повернулися в село.

Натомість у той самий час Чанґ Фа Мей стояла перед володарем гори. “Я застерігав тебе, щоб ти нікому не казала про воду! – закричала злісна кудлата потвора. – А ти привела сюди людей, які порізали ріпу на шматочки, розширили отвір. Я вб’ю тебе за це!”

Чанґ Фа Мей спокійно відповіла: “Я готова померти!”

“Ні, ти не помреш так просто, – сказало чудовисько, вищиривши зуби. – Я покладу тебе перед джерелом, а струмок води тектиме по тобі! Такою буде твоя кара!”

“Хай буде так, – відповіла Чанґ Фа Мей спокійним голосом, – але дозволь мені перед цим повернутися додому й знайти когось, хто опікуватиметься матір’ю”.

“Добре, йди, – сказала потвора. – Але якщо не повернешся, я знову закрию отвір і зроблю так, щоб усі мешканці села повмирали. Коли повернешся, сама ляж на дно струмка. І більше не заважай мені”.

Чанґ Фа Мей кивнула головою. Порив сильного вітру штовхнув її, вона покотилася вниз і опинилася далеко від гори. Коли дівчина встала й побачила струмок, що тік з гори й зрошував своєю водою поля, вона всміхнулася й попрямувала додому.

Дівчина не відважилася сказати матері правди, лише промовила: “Мамо, тепер з гори тече повноводний потік. Нам більше не треба переживати”. А потім додала: “Дівчата з сусіднього села запросили мене на кілька днів до себе в гості. Тож я попросила сусідку, щоб вона доглянула за тобою”.

“Іди й розважайся, – сказала мати з усмішкою. – Сусідка – добра жінка, не переживай, вона піклуватиметься про мене”.

Чанґ Фа Мей поцілувала маму в руку й щоку. Теплі сльози потекли з її очей. Потім дівчина пішла до своїх тварин, погладила найменших і, не заходячи більше до хати, гукнула: “Мамо, я йду!” Відтак, не чекаючи на відповідь, попростувала до джерела на горі.

Дідусь, одягнутий у зелень

На півдорозі до джерела росло дуже високе дерево з величезним стовбуром і численними гілками. Чанґ Фа Мей на хвилину зупинилася, доторкнулася до стовбура й прошепотіла: “Дерево, друже, я більше ніколи не відпочиватиму в тіні твоєї крони”.

Раптом з-за стовбура з’явився дідусь, одягнутий у зелень, волосся й борода якого теж були зелені. Він співчутливо подивився на дівчину й сказав: “Я знаю все, що трапилося, мені відомо про твоє велике благородство. І я знайшов спосіб, щоб урятувати тобі життя. Я вирізьбив кам’яну статую, яка, мов дві краплі води, подібна на тебе. Поглянь!”

За деревом Чанґ Фа Мей побачила кам’яну фігуру, дуже схожу на неї, але без волосся.

“Я покладу статую у воду замість тебе, але маю одне прохання: обріж своє довге волосся, щоб я приклеїв його на голову кам’яної фігури, аби володар гори нічого не запідозрив”.

Так вони й зробили.

Жвавий дідусь закинув статую собі на спину, вийшов на гору й поклав її на дно струмка. В цю мить сильний подув вітру зашелестів у гіллі дерева й пролунав голос: “Чанґ Фа Мей, нам вдалося ошукати володаря гори! Можеш повертатися додому!”

Дівчина безмірно зраділа. Вона глянула на струмок, що тік з гори на поля, сади й городи, несучи щасливим селянам воду,

і вирушила додому.

* * *

Чанґ Фа Мей опиняється перед найважчим і найдраматичнішим вибором, який лише може постати перед людиною: віддати перевагу власному життю чи життю мешканців села? Дівчина усвідомлює, чого від неї вимагають, але водночас відчуває відповідальність, яка спочила на її плечах. Співчуття до людей, які страждають, і розуміння того, що тільки вона може змінити, поліпшити цю ситуацію, породжує в її серці відвагу.

За благородство дівчину було винагороджено, але щасливе закінчення історії не применшує героїзму її вчинку.