Іноді найкоротша дорога зовсім не найбезпечніша.
Йду на роботу через кладовище уранці, так швидше хвилин на 15. Зима, вузька стежина, усе як завжди. Витягую руку з кишені, за рукавичку чіпляються ключі і вилітають у замет. Прямо на могилу.
Ступор абсолютний. Найменше в житті хочеться порпатися там. Але в голові засіла думка: додому без них не потраплю. Гаразд, лізу. Думка крутиться. Шаруджу в заметі. І тут йде мужик. А я сиджу біля могили, розриваю сніг і тужливо так виправдовуюся:
– Додому не можу потрапити.
І тут я збагнула те, що сказала, через що почала голосно сміятися. А мужик, напевно, більше не піде через кладовище.
* * *
Користуючись нагодою вітаємо читачів з початком зими. Нехай вона принесе вам лише добрі моменти і теплі спогади. Бережіть себе.
З любов’ю, редакція сайту