Щоб скоротити дорогу зі школи додому, Марко завжди ходив вуличкою через старе місто. Це була така вузька вуличка, що огрядні особи наперед домовлялися з іншими перехожими, хто перший пройде. Називалася вуличка дивно і важко вимовлялася: вулиця Барбарокс. Дивні були також крамниці й майстерні на цій вулиці. Зокрема, майстерня виробника старовинних, хоча насправді цілком нових, ваз; була й крамниця, в якій продавали фігурки для шопок, крамниця з чорнильним ручками та ще одна, де продавали сто двадцять видів цукерків. Але найбільше увагу Марка привертала крамниця з вивіскою: “Все за низькими цінами”.
Одного дня Марко побачив на вітрині якийсь незвичайний предмет і біля нього напис. Здавалося, що це звичайна мікрохвильова піч, така, яку використовують, щоб розігрівати круасани, але напис свідчив про інше: “Піч для холодних мрій”. Ціна: 1000 лір. Тисячу лір Марко мав у кишені. Отож хлопець зайшов до крамниці. Власник, маленький лисий чоловік, усміхнувся Маркові.
– Я хотів би купити піч для холодних мрій, – несміливо промовив хлопчик.
– Добре, це остання з цілої партії. Як бачиш, можеш купити її за безцінь.
Марко поклав на прилавок пом’яту банкноту. Власник зняв піч із вітрини й запакував у коробку. Він узяв 1000 лір, провів цю суму через касу й дав Маркові чек.
– Як нею користуватися? – запитав Марко.
– О, дуже просто. Всередині є інструкція, – сказав чоловік, кладучи коробку в торбинку. Марко побіг додому. Поспішав, щоб випробувати нову покупку.
Фірма “Мерліно і компанія”
– Знову якийсь непотріб, – буркотіла мати.
– Треба її продезінфікувати, – сказала Моніка, нестерпна шістнадцятилітня сестра.
– Я хочу випробувати її, коли готуватимемо підвечірок, – рішуче заявив Марко. Він вийняв піч із коробки, відчинив її й узяв інструкцію. Папір був настільки старий, а текст невиразний, що ледь можна було щось прочитати. З трудом Марко прочитав: «Щоб розігріти холодні мрії, треба підключити піч до джерела струму, й зачекати поки засвітиться зелена лампочка. Тоді відчинити дверцята й промовити холодну мрію. Просимо пам’ятати, що важливі всі дрібниці. Тоді зачиніть дверцята печі й почекайте, поки не засвітиться червона лампочка. Звуковий сигнал повідомить про те, коли ваша мрія вже буде теплою й реалізованою. Не звертайте уваги на можливий розгардіяш, якого може наробити піч у випадку, якби раптом ваша мрія виявилася особливо складною».
– Що за безглуздя! – вигукнула Моніка.
– Тут ще щось написано, – сказав Марко. – «Увага! Піч розігріває тільки одну мрію однієї особи. Лише одну. За дотримання правил відповідаєте ви. Фірма “Мерліно і компанія” не приймає претензій за помилкові мрії».
Остовпілий Марко, тримаючи в руці інструкцію, вигукнув:
– Що за лихо?!
– Що ж, випробуй цю піч, – поблажливо сказала мати.
– О ні! – Марко зачинив дверцята. – Спочатку подумаю про мрію. Не можу ж змарнувати цієї нагоди!
– Невже ти в це віриш? – глумливо засміялася Моніка. – Дивися! – Вона ввімкнула піч, і коли засвітилася зелена лампочка, прокричала: – Моя мрія – стати моделлю! – Потім зачинила піч і з тріюмфальною міною повернулася до брата. – Бачив?
Засвітилася червона лампочка. Щось забряжчало. За мить пролупав звуковий сигнал. Моніка звернулася до матері й брата:
– Як бачите мрія не розігрілася…
Раптом задзвонив телефон. Трубку взяла мама.
– Так, я її мати… А це не помилка?.. Так, обов’язково… Завтра вранці? Скажу їй… Десять мільйонів… Дякую.
Мати була приголомшена.
– Що сталося, мамо? – занепокоєно запитав Марко.
– Хочуть фотографувати Моніку для обкладинки «Модної жінки». Запитують, чи досить гонорару в розмірі 10 мільйонів лір… Неймовірно!
– Урра! Моя чарівність починає приносити прибутки! – вигукнула Моніка.
– Бачите, мікрохвилівка працює! – тихо сказав Марко.
Тепер на піч усі дивилися з великою повагою. А ввечері відбулася сімейна нарада. Моніка не могла отямитися від радости. Після «Модної жінки» зателефонували з «Космополітен», «Рук ворожки» й навіть «Версачі».
Усі хотіли мати її світлини або пропонували їй узяти участь у показі моди. Обіцяли великі суми грошей.
– А тепер я хочу мати власну ванну кімнату, лише мою, зрозуміло? – вигукнула Моніка.
– Справді… Не можу в це повірити… – батько лише похитував головою. – А може, й мені спробувати? – додав, усміхаючись.
– Не можна марнувати мрій, – нагадав Марко.
Але батько вже відчинив дверцята маленької печі й гукнув:
– Мрію про червоне авто «Феррарі»!
Засвітилася червона лампочка, апарат задзенькав, а потім пролунав звуковий сигнал і водночас хтось подзвонив у двері. Мати пішла відчинити. Вона недовго з кимсь розмовляла, а потім повернулася, тримаючи в руках якусь шкіряну течку. Зі здивованим виразом обличчя сказала:
– Привезли автомобіль «Феррарі», який ти замовив. Стоїть перед будинком… А ось тут – документи…
– Фантастика! – батько побіг сходами вниз.
Загуркотів двигун, і автомобіль помчав із великою швидкістю. Мати дивилася на піч як загіпнотизована.
– Мамо, почекай… – сказав Марко. Але вона вже відчиняла дверцята мікрохвилівки. На одному подиху мати промовила:
– Мрію про нове помешкання!
Зелене світло… Дзенькання… Звуковий сигнал. Якусь хвилю нічого не відбувалося. Потім пролунав якийсь глухий гуркіт, і затремтіли стіни. А коли хтось задзвонив у двері, цього разу пішла відчиняти Моніка. За мить повернулася, було видно, що її переповнюють емоції.
– Просять трохи потерпіти й з розумінням поставитися до них. Мамо, надворі чекають бригади мулярів та інших робітників. Там також стоїть безліч нових меблів. Робітники отримали наказ збудувати нове помешкання!
Мати й донька обійнялися. А потім почали танцювати посередині кімнати.
Марко мовчки від’єднав піч від джерела струму й поклав її в коробку.
– Марку, що ти робиш? – закричала сестра. – Тепер твоя черга!
– Маю подумати – прошепотів Марко. Він сховав піч і пішов спати.
Сон Марка
Наступного дня почалися зміни. Досі помешкання було маленьке, трохи неохайне, зі старою канапою, на якій діти часом пустували, весело б’ючись подушками, і на яку вся сім’я сідала дивитися старий телевізор. Час від часу телевізор сам перемикав канали або замість кольорового зображення починав показувати чорно-біле. Ванна кімната постійно була зайнята, а величезна шафа “для всього” перетворилася на своєрідний музей. Натомість тепер підлога блищала, на мармурових полицях стояли срібні підсвічники. Марко розгубився. У помешканні тепер була їдальня, кабінет, вітальня, сауна, але хлопець не сприймав це все як свій дім. Мати бігала туди-сюди, витирала порох, натирала підлогу, буркотіла щось собі під ніс. Її важко було впізнати.
Моніка теж змінилася. Вона вже не була тією наймилішою й найнеприємнішою, найулюбленішою й найогиднішою старшою сестрою. А стала якоюсь чужою особою, яка, погойдуючись, ходила на страшенно високих підборах, без міри використовувала косметику й одягалася в шовкові сукні. Поруч із Монікою завжди був фотограф, за нею ходив секретар, який увесь час щось записував, і бухгалтер, який складав контракти й розмовляв англійською мовою.
А тато? Безконечних шахових партій та гри в доміно наче й ніколи не було. Закінчилися жартівливі бої подушками й суперечки про математичні завдання. Тато, тільки-но мав змогу, сідав у свою червону потвору й кудись їхав.
Неділя, яка колись була найпрекраснішим днем і проходила під девізом “Куди підемо сьогодні?”, стала для Марка дуже сумним днем. Ніхто йому не співчував, що його улюблений “Ювентус” програє… Тато мив свою машину, мама чистила срібло. А Моніка думала лише про те, щоб потренуватися.
Одного недільного ранку Марко відчинив дверцята печі для холодних мрій. Почекав поки засвітиться червоне світло й тихо сказав:
– Мрію про тата, який буде татом, про маму, яка буде справжньою мамою, про сестру, з якою я міг би сваритися… ох, і про нормальний дім із зіпсованим телевізором.
Засвітилася зелена лампочка, пролунав звуковий сигнал, і впродовж пів години контракти Моніки були анульовані, меблева фірма, попросивши пробачення, забрала меблі, бо привезла їх помилково не за тією адресою, а представник компанії, яка продавала автомобілі, прийшов по “Феррарі”, бо його насправді купив чоловік, що жив трохи далі.
Усе повернулося на свої місця. Марко боявся подивитися матері й батькові в очі. У нього в голові запанувала якась дивна пустка. Він дуже переживав, що перекреслив їхні мрії.
Запала тиша.
Мама й тато поглянули одне на одного, а потім обійняли своїх дітей і засміялися:
– Без сумніву, так набагато краще!
Марко був на сьомому небі від щастя, йому навіть хотілося плакати. Моніка теж почала сміятися:
– Врешті-решт я знову можу їсти піцу й носити кросівки!
* * *
Сім’ї Марка випадає нагода, про яку час від часу мріють усі люди: здійснити свої бажання, омріяні й найважливіші.
Батьки й сестра Марка діють нерозсудливо і марнують свої мрії, бо не запитують себе: “Що насправді є важливим у житті?”.
Малий Марко усвідомлює, що треба “мріяти” про те, що дійсно робить нас щасливими, хоча зазвичай не відразу впадає у вічі.