Намагаючись промовити до почуття справедливости й правди, притаманних дитині, батько звертається до її сумління, пробуджує його. Допомагає дитині набути морального досвіду, щоби вона була здатна відчувати ті правила, за якими функціонує її власне сумління.
Таким чином дитина починає відчувати, що сама прагне, а не лише є виконавцем чужих бажань. Здатність самостійно оцінювати, що є добре, а що погане, й чинити згідно з цим переконанням, без жодного зовнішнього імпульсу чи чужого наполягання; відчуття, що вона вільно йде за тим, що видається їй добрим, відповідає її власному сумлінню, – все це сприяє тому, що дитина почувається дорослою.
Якби так не відбувалося, дитина ніколи не могла б вийти за межі мотивації психологічної приємности: жила б, роблячи те, що їй хотілось би, ніколи не ставлячи собі запитання, чи те, що приємне, також є правильним, позитивним і корисним.
Якби дитина впродовж життя жодного разу не опинилася в ситуації, коли в її душі озвалося б сумління, то відчувала б, що мусить належно поводитися лише з огляду на примус. Це супроводжувалося б зусиллями й відсутністю задоволення, яке переживає той, хто вимушено виконує свій обов’язок.
Народження моральної свідомости дитини
Доки моральна свідомість асоціюватиметься з батьками, які усупереч своїй волі перетворюються на нудних “папуг, що розмовляють”, дитина легко дозволятиме собі ігнорувати їхні вимоги: “Відчуваю, що в мені озивається сумління, – зізнається хлопець, – але поки що вдаю, що не чую його”. Набагато зручніше, коли поруч з тобою є наполегливі батьки, зовнішні “вороги”, проти яких можна боротися, ніж власне сумління, перед котрим треба звітувати. Зрештою, роль “папуг, що розмовляють”, дуже невдячна: вони стають набридливими, а ті, кого хочуть рятувати, врешті проганяють їх.
“Можливість того, що батьки можуть покарати, усуває почуття провини (адже ти розплачуєшся за те, що зробив), але не породжує в тебе бажання стати ліпшим”, – твердить один з хлопців.
Тимчасом як материнські дії, передусім, формують “реальне я” дитини, батьківська настанова скеровується на те, щоб пробудити й сформувати її “ідеальне я”. Особиста дійсність дитини складається з того, ким вона є в цей момент (“реального я”), і водночас з того, що їй здається привабливим і бажаним, тобто з того, ким можна стати (“ідеальне я”).
Батько допомагає синові або доньці помітити існування “ідеального я”, – яке сприймається як щось важке, але привабливе, таке, що дає приємне відчуття особистої ідентичности, – а також дозволити заволодіти собою тій напрузі, яку воно створює. Пов’язану з цим приємність породжує відчуття моральної повноти, так, немовби ми казали собі: мені подобається бути конкретною особою, й тому я готовий заплатити певну ціну за те, щоби стати таким.
Не слід цього плутати з “ідеалізованим я”, пов’язаним з прагненням “жити певним чином”, насамперед для того, щоб подобатися собі (у сенсі самозахоплення) або щоб отримати чиєсь схвалення. “Ідеалізоване я” одноосібно створює суб’єкт, який планує, що стане визначеним типом особи, незалежно від внутрішнього проекту самореалізації, котрий уже в ньому існує. У цьому випадку, на відміну від “ідеального я”, з’являються екзистенціяльні проекти, які мають на меті винятково власну вигоду й котрі не прагнуть “змінити світу”, добитися якоїсь користи для инших, хіба що це виходить опосередковано чи стає інструментальними діями.
Батько відкриває перед дитиною дорогу до шляхетних речей, даючи їй “відчути” власне прагнення до чогось великого й справедливого й допомагаючи їй таким чином усвідомити власне бажання стати кимсь ліпшим.
Діючи, керуючись правдою й справедливістю, дитина починає відчувати, що заслуговує на симпатію, оскільки впевнена у власній позитивності; це дає дитині змогу пережити своєрідне щастя. Його неможливо описати инакше, ніж вигукнувши: “Як чудово так почуватися!”
Ось як підлітки висловлююсь своє внутрішнє задоволення, породжене власними дрібними добрими вчинками в щоденному житті: “Коли ти уважно слухаєш на уроці, час минає швидше”, “Як добре це розуміти; воно не таке важке, як я собі уявляв” (слова хлопця, який ніколи не хотів учитися). Инші розповідають, що дуже задоволені, бо поліпшилася атмосфера в сім’ї. Ще хтось тішиться, що приніс батькам радість, замість того, щоб відчувати, що є для них проблемою й причиною для хвилювань, додаткових зусиль і неприємностей.
Моральні зусилля пробуджують у них прагнення до гарних учинків, таких, як робити добро, та породжують здатність давати, допомагаючи звільнитися від гнітючого відчуття, що вони є невдячними особами, що лише беруть, не даючи нічого взамін, що обманюють у життєвій грі, тобто від усього того, що в глибині душі дуже мучить, засмучує їх і викликає невдоволення.
Отож, пробудження “ідеального я” є животворним, навіть якщо означає обмеження прагнень, які підштовхують до того, щоб робити все, що захочеться. Батько прищеплює дитині такі поняття моральної свідомости, як добро й зло, майже так, як прищеплював би дерево, в якому соки прагнень відтепер зможуть родити добрі плоди. Внаслідок моральних зусиль бажаним стає те, що є справжнім, привабливим – те, що справедливе, а гарним – те, що є проявом особистої самопосвяти задля цінностей.
Ідеал “я”, у принципі, не ставить собі за мету пригнічувати чиїсь інстинкти чи змушувати когось підпорядкуватися загальноприйнятим суспільним нормам, а дарує почуття піднесености й величі особистого духу: “Це щось таке, що захоплює тебе”, – кажуть чимало підлітків.
Якщо цієї напруги не вистачає, вони почуваються погаслими, пригніченими дійсністю; їм бракує чогось, що, сильно притягуючи їх, могло б дати їм розмах і життєву силу.