Чимало маніпулятивних технологій, які використовують діти, ставлять перед собою саме таку мету: створити емоційну пастку, котра повинна пробудити в матері чи батька почуття вини, щоб, таким чином, дитина могла уникнути болісного визнання власної відповідальности. Найчастіше в цій сфері діти використовують такі методи:
- спрямовують розмову або виховне втручання батьків в инший бік; у цьому випадку дитина прикидається, що не зрозуміла справжньої причини й мотивів дій батьків (“Ти хочеш мати ідеальну дитину!” – висуває звинувачення син, тимчасом як батько домагається від нього лише мінімальних зусиль);
- вдаються до вигіднішого для себе трактування домовленостей, укладених з одним з батьків (“А я думав, що йдеться про щось инше!”);
- “роблять із себе жертву” в присутності третіх осіб; несправедливо представляють батьків як жорстоких і схильних до покарань; а також можуть пригрозити, що зателефонують на телефон довіри й повідомлять про знущання над собою;
- використовують реакцію доведених до відчаю батьків як обґрунтування власної поведінки (“Бо ти завжди злостишся на мене!”);
- систематично зловживають висловом “Ти мене не розумієш”, коли їх припирають до стіни;
- плачуть, щоб показати батькам, що, як сказав один хлопець, однак, мають рацію;
- “втікають у хворобу”: біль голови, живота, гарячка, блювота (існує дуже обмежена кількість засобів, за допомогою яких можна розпізнати, коли діти використовують ці симптоми як інструменти, симулюючи їх);
- “створюють проблему”: натякають на те, що життя не має сенсу, згадують про самогубство, твердять, що неможливо бути щасливим (за певних обставин можна припустити, що такі твердження діти використовують як інструменти впливу); прикидаються сумними чи пригнобленими, щоб викликати в батьків занепокоєння;
- роблять із себе жертву переслідувань і нерозуміння з боку инших (“усі до мене чіпляються; ніхто мене не розуміє; постійно кричите на мене; кажете, що все роблю погано”);
- зовсім не бентежачись, заперечують реальні факти, на все мають готові відповіді чи поводяться так, наче вони “впали з неба”, у той момент, коли хтось із батьків нагадує їм щось, що вони самі сказали або зробили;
- вдають ревнивців: “Коли мама вдруге завагітніла, я мучив її своїми ревнощами, – зізнається двадцятирічний хлопець. – Вона досі вірить, що я дуже сильно страждав через народження брата й що це мені ще не минуло. Тому далі ставиться до мене по-особливому. Насправді, ми з братом чудово ладнаємо, і я дуже тішуся, що не є єдиною дитиною в сім’ї, але мама, здається, бачить лише те, що собі уявляє”.
Батькові, який менше ототожнює себе з дитиною, легше протистояти її спробам викликати в нього почуття вини. Він може вдатися до логічних аргументів і таким чином приперти її до стіни, спростувати її скарги й продемонструвати, що сама собі заперечує.
Батько, саме тому, що менше думає про те, щоб не зранити дитину, вимірює вірогідність її тверджень згідно з принципом реальности й несуперечности. Висловлює свої сумніви, зовсім не переймаючись тим, що не повірив дитині на слово. Помічає факти й обставини, які заперечують тези дитини.
Може роззброїти дитину відповідним іронічним коментарем. Спростовує, користуючись логічними аргументами, її виправдання. Така позиція батька не полегшує дитині життя, оскільки не оберігає її від зіткнень з реальністю й правдою, а змушує взяти на себе тягар власної відповідальности.
Шістнадцятирічний хлопець звертається до батьків тим самим претензійним тоном, що й завжди: “Шини в моєму мопеді лисі, – заявляє в нестерпній манері, – я можу впасти й завдати собі шкоди. Ви повинні їх замінити, бо це небезпечно. Чи мені треба опинитися в лікарні, щоб ви зволили купити нові?” Ось яким чином батько кладе край очевидній спробі шантажу з боку сина: “Це правда, що їздити на мопеді з лисими шинами дуже небезпечно. Отож: або ти перестанеш на ньому їздити, або приймеш запрошення дядька й попрацюєш разом з ним, замість того, щоб тинятися цілими днями! За зароблені гроші зможеш купити собі нові шини, бо, крім них, тобі більше нічого не бракує. Якщо хочеш уникнути труду й замість того, щоб працювати, продовжуватимеш їздити на лисих шинах, поки не впадеш, то це – твоя справа, а не моя. Сам вирішуй, що робити”.
Таким чином батькові вдається справедливо розподілити відповідальність і уникнути синової маніпуляції.
Крім того, завдяки цьому вдається уникнути непотрібних і неприємних протестів мами, яка, потрапивши під вплив перспективи, що її спритно запропонував син (що має почуватися безвідповідальною, якщо з дитиною що-небудь станеться), поза сумнівом, піддалася б, як завжди, необґрунтованим вимогам сина.
Ненажерливе пташеня, ледар, спритник, безвідповідальний – ось визначення, які постійно повторюються в описах особи, котрій притаманні схильності, що їх може посилити виховний стиль, бідний на батьківські елементи. Тенденції, характерні для материнського кодексу, звичайно ж, не підштовхують дітей до незрілих поведінкових реакцій, але можуть посприяти їхньому розвиткові або (в більшості випадків) збереженню.
Відсутність батьківського кодексу у виховному стилі створює умови для того, щоб стосунки були важкими й поступово ставали нестерпними, внаслідок чого саме матір, яку використовують і викликають у неї почуття провини, “вбиває” брак поваги й визнання та деструктивні тенденції, які підсвідомо плекає дитина.
Отож, справжній виховний ризик, пов’язаний з відсутністю батька, у принципі, не випливає з браку “емоційної” постаті. Дітям, радше, не вистачає “етичної” постаті, провідника, який заохотить їх не боятися правди, справедливости, жертв, необхідних для того, щоб реалізувати щось позитивне.
Коли батька немає, мати мусить почати керуватися тими самими “чоловічими” аспектами сили й любови до правди, які притаманні і їй, борючись зі всім, що перешкоджає їй вважати дитину здатною зрозуміти й взяти на свої плечі тягар відповідальности, та, врешті, визнаючи, що ліпше піти за власним сумлінням, ніж за потребою оберігати дитину від зусиль, потрібних для того, щоб вона стала ліпшою людиною.
Висновки
КІНЕЦЬ