– Допоможіть! Рятуйте! Миша!
Горнята, тарілки й ложки літали навсібіч. Звідусіль також лунав крик і шум.
Із серцем у п’ятах Сашко помчав до своєї схованки в норі. Він лише хотів з’їсти кілька крихт, але щоразу, як його помічали, зчинявся страшенний гармидер. Хтось кричав “допоможіть!”, а хтось інший ганявся за ним із мітлою.
Одного дня Сашко був сам удома й раптом почув із кімнати Ґізелли якийсь писк. Тихенько пішов туди й що побачив? Мишу. Але не таку, як він. Замість лапок у мишки були коліщатка, а на спині – металевий ключик.
– Хто ти? – запитав Сашко.
– Я – Піппо, механічна миша, улюблена іграшка Ґізелли. Мене заводять, і я бігаю по колу. Всі мене голублять, уночі я сплю на м’якій подушці між лялькою й ведмедиком. Мене тут дуже люблять!
– А мене ніхто не любить, – сумно сказав Сашко, утішившись, що знайшов товариша.
– Ходімо до кухні й пошукаймо крихт, – запропонував.
– О, я не можу, – сказав Піппо. – Можу рухатися лише тоді, коли мене заведуть. Але це нічого. Мене й так усі люблять.
Сашко теж полюбив Піппо й часто ходив до нього в кімнату Ґізелли. Розповідав йому про свої пригоди з мітлою, про пастки й про тарілки, які літали за ним. Піппо, натомість, розповідав про плюшевого ведмедика, про ганчіркового пінгвіна й про Ґізеллу. Двоє друзів проводили разом багато годин.
Кольорова ящірка
Та коли Сашко був сам у темряві своєї нірки, думав про Піппо зі щораз більшою заздрістю.
– Ах! – зітхав. – Я теж хотів би бути механічною мишею, хотів би, щоби мене пестили й любили!
Одного дня Піппо розповів дивну історію.
– Я чув, – зашепотів таємничо, – що в саду, в кінці стежки, неподалік від шовковиці, живе чарівна ящірка, яка може перетворити будь-яку тварину на іншу.
– Як ти думаєш, – запитав Сашко, – вона змогла б перетворити мене на механічну мишу?
Того самого дня по обіді Сашко пішов у сад і побіг до кінця стежки.
– Ящірко, ящірко! – загукав.
Раптом перед ним з’явилася велика різнокольорова ящірка.
– Чи то правда, що можеш перетворити мене на механічну мишу? – запитав Сашко.
– Коли буде повний місяць, – сказала ящірка, – принеси мені фіолетовий камінчик.
Цілими днями Сашко шукав у саду фіолетовий камінчик. Але марно. Знайшов жовті, блакитні, зелені, але ніде не було фіолетового камінчика. Врешті, стомившись і зголоднівши, повернувся додому. У кутку комори знайшов коробку, в якій було повно старих іграшок. Порпаючись у ній, серед кубиків і поламаних ляльок побачив Піппо.
– Що сталося? – запитав Сашко.
Піппо розповів йому сумну історію.
Був день народження Ґізелли, й кожен із гостей приніс якийсь подарунок.
– Наступного дня, – сумно зітхнув Піппо, – багато старих іграшок опинилися в цій коробці. Тепер нас викинуть у смітник.
Сашко мало не плакав:
– Бідний, бідний Піппо.
Та в цей момент щось привернуло його увагу. Чи це можливо? Так, справді! Там лежав фіолетовий камінчик.
Дуже схвильований, із цінним камінчиком у лапці, Сашко побіг у сад. Якраз був повний місяць. Сашко, затамувавши подих, зупинився біля шовковиці.
– Ящірко, ящірко, – шепотів схвильовано.
І ось з’явилася ящірка:
– Якраз повний місяць. І камінчик, бачу, є. Ким хочеш бути? Скажи мені.
– Хочу бути… – Сашко замовк.
А потім несподівано запитав:
– Ящірко, ящірко, а чи ти могла б перетворити Піппо на таку мишу, як я?
Ящірка опустила великі повіки. Сашко побачив сліпуче сяйво, потім усе затихло. Ящірка зникла, фіолетовий камінчик також. Сашко побіг додому. Коробка стояла на своєму місці, але, на жаль, була порожня.
– Надто пізно, – подумав Сашко і з важким серцем повернувся до своєї нори.
Раптом почув писк. Повільно підійшов ближче й побачив мишачий хвостик.
– Хто ти? – запитав Сашко.
– Мене звати Піппо! – відповіла мишка.
– Піппо! – радісно вигукнув Сашко. – Хай живе ящірка!
Двоє друзів сердечно обнялися.
Потім побігли в сад на стежку й там танцювали аж до ранку.
***
Слово до батьків
Дві мишки умовно відображають того, хто є вільним, і того, хто не є вільним. Сашко, безумовно, є вільним. Може приймати рішення, які стосуються його та змушений зважати на звичайні й природні “обмеження” у житті (крики, удари мітлою тощо).
Піппо – це, натомість, великою мірою залежний, але загалом дуже задоволений своїм становищем замаскованої неволі. Сашко заздрить життю Піппо. Життя на волі важке, вимагає відповідальності й праці. На його думку, набагато краще жити в залежності, пасивно. Однак потім Сашко виявляє, що ця його незручна воля насправді дуже цінна.