Але чому Недоладько зовсім не поспішає до годинника? Аля з подивом спостерігала за його дивною поведінкою.
– Що сталося? – спитала дівчинка.
– Розумієш, – винувато зізнався Недоладько, – справа в тому, що ми вирішили не покидати Недоладію. Ось такий компот! Розсуди сама – ти повернешся додому і домалюєш Недорадника. Він назавжди зникне з нашої країни. А Недороля ми влаштуємо на роботу – на яку він забажає. Потім доробимо все, що в нас ще не дороблено. І заживемо на славу! Адже це наша батьківщина! До того ж, хоч ми всі такі різні, але нам так гарно працюється разом! – додав він, обвівши поглядом увесь майдан, і усміхнувся. – Але ти мусиш вертатися. На тебе там чекають-не дочекаються. А Недопопелюшка… – він спохмурнів, – Недопопелюшка, нарешті, стане принцесою. Ось, – він вийняв з-за пазухи кришталевий черевичок, – ось її другий черевичок.
– А мене ви спитали, чи хочу я перетворюватися на принцесу?! – вигукнула Недопопелюшка і спересердя тупнула ногою.
Аля озирнулася і заніміла з подиву. Перед нею стояла гарно вмита дівчина у звичайних черевичках і звичайній сукні. І така гарна – у сто разів краща від найкращої з принцес!
– Я теж залишаюся тут! – сказала Недопопелюшка.
І Недоладькове обличчя вмить засяяло знову.
– А що ж буде з Недочеревиком? – раптом згадала Аля.
– А що він може нам зробити, коли ми разом? – усміхнувся Недоладько. – Нехай собі тягне сюди всілякі недороблені справи. А ми тут гуртом будемо їх доробляти. Але, звичайно, що менше буде недороблених справ у вас, тим легше нам буде тут. Ось такий компот!
– Тоді будемо прощатися, – зажурено сказала Аля.
– Зачекайте, зачекайте, – раптом почулося з юрби, що зібралася довкола Алі.
Юрба розступилася, і перед Алею опинився захеканий недоладянин. Він увесь був вишитий червоними півнями. Аля придивилася до нього пильніше і раптом почервоніла, як ті півні. Вона зрозуміла, хто це! Це був… недовишитий нею рушничок до бабусиного дня народження. Він так вигадливо був перекручений і зав’язаний такими доладними вузликами, неначе лялька-мотанка, що скидався на постать стрункого чоловіка. Замість чуба хвацько закручувалися китиці. Старий знайомець усміхнувся і, віддихавшись, сказав:
– Я бачу, ти мене впізнала! Але не червоній так! Що було, то було! Я опинився тут і вже навіть знайшов друзів! – він озирнувся і витяг з юрби за руку дівчину. Це була гарна мережана сорочка, чистенька й охайна, хоч і заштопана в одному місці. В руках вона тримала якийсь згорток.
– Повернутися назад я не можу, – вів далі рушник, – та й не хочу. А щоб бабуся не лишилася без подарунка, ми ось… – і він кивнув на пакунок.
Дівчина простягла пакунок Алі.
Аля взяла його і розгорнула. Там лежав новий, вишитий яскравими червоними півнями, рушничок!
– Дякую! – ледве вимовила від хвилювання Аля. – Щиро вам дякую! Ох, як мені не хочеться з вами розлучатися! Але треба негайно попередити Сашка та інших дітей. – Прощавай, Недоладьку! – Аля стала навшпиньки й поцілувала його в щоку. – Не плач, Недопопелюшко! – втішила вона подругу, хоч у неї самої теж затремтіли на віях сльози. – Не забувайте мене! А я ніколи не забуду вас.