– Хто поцупив список? – думав Сашко, йдучи додому.
Він перебирав подумки всіх, хто б це міг зробити. На серці в нього було незатишно. «Е, краще складу собі літака!» – подумав Сашко, заходячи в свою кімнату. Усі її стіни, і навіть стеля, були завішані білими моделями літаків та червоними грамотами за перемоги в шкільних конкурсах з моделювання. Сашка в школі і в дворі так і звали – «інструктор-конструктор». А недавно, після перемоги на міському конкурсі, завуч на лінійці назвав його «гордістю школи».
Та навіть ці приємні спогади не втішали.
На столі лежала нова модель – вчора тато з відрядження привіз. Сашко присунув її і заходився складати. Поступово він захопився. Але робота якось не клеїлась. Прововтузившись із пів-години, він переконався, що з моделлю щось не те. Зубчики не втрапляли в призначені для них місця, розміри не співпадали, а дечого й зовсім не вистачало.
І ось тут Сашко зробив те, про що йому згодом довелося не раз і не два гірко пошкодувати. Він узяв з полиці пляшечку клею, намазав ним крило, притис пальцем і мовив:
– Сяк-так триматиметься!
По цих Сашкових словах хтось у кімнаті важко-преважко зітхнув. Сашко здивовано підвів очі і зіткнувся поглядом з власною фотокарткою. Тато сфотографував його з призом у руках – першою премією за кращу авіамодель на міському конкурсі. Тоді він позував татові щасливий, гордий і усміхнений, а зараз – Сашко навіть протер очі – зараз з фотокартки на нього дивилася його ж, але дуже похмура фізіономія!
Еге ж, саме ДИВИЛАСЯ!
Бо за мить той Сашко з фотокартки відвів очі, поставив приз у куток і сказав:
– Дочекався і я від тебе! Спасибі! Бувай здоров і не кашляй. Тепер замість мене матимеш сяк-така!
По цих словах він ступив углиб фотокартки і став бліднути.
– Зачекай! – гукнув Сашко, зрозумівши, що це йому не ввижається. – Хто ти?! Якого сяк-така?!
Але на картці вже не було нікого, тільки приз самотньо стояв у кутку…