Ох і гарно взимку на селі!
Та ще коли багато снігу випаде!
Та ще коли конюх – дядько Микола – заллє з шланга ковзанку за конюшнею!
А цього року снігу нападало – хоч тунелі в ньому рий!
Сашко тільки приїхав – і за конюшню! Бабуся лише головою похитала.
А за конюшнею – старі друзяки. І Василь, і Юрко, і Мишко. І незнайомі якісь – мабуть, теж на канікули приїхали.
– Ура! Конструктор приїхав! – оточили Сашка хлопці. – Отепер він нам покаже, як штаб будувати!
– А з чого ви хочете його будувати?
– Як з чого – зі снігу! Ось у нас є дошки і ящики, а ти покажи, як їх скласти, щоб штаб не розвалився!
– Ну, добре! – погодився Сашко. – Тільки щоб мене слухатись!
Довгенько довелося їм пововтузитись. Але нарешті начебто все готово.
– Тепер треба його випробувати! – задоволено сказав Сашко.
– Не лізь, я сам! – штовхнув він у груди Юрка, який перший розігнався до штабу.
Сашко обережно виліз по купі снігу на покрівлю. Нічого, начебто тримається. Обережно випростався. Ступив крок, другий. Прислухався. Ніби все в порядку. Сашко задоволено видихнув і повернувся до хлопців.
– Ну, бачили, як треба штаби будувати? – зверхньо гукнув він. – Цей штаб до весни простоїть. А отут, – Сашко ступив крок убік, – тут прапор поставимо, – і Сашко злегка тупнув ногою.
І від того легенького тупу вся споруда раптом захиталася. Щоб зберегти рівновагу, Сашко змахнув руками і присів. Але дарма – щось затріщало, утрамбований сніг почав провалюватися. І Сашко шкереберть полетів у середину штабу.
– Ги-ги-ги-ги! Га-га-га-га! Го-го-го! – реготали хлопці і трималися за животи. – «Бачили, як штаби будувати?», «До весни простоїть!» – перекривляли вони Сашка.
Червоний як буряк виліз Сашко з кучугури снігу і побрів, куди очі дивляться. А навздогін лунало образливе: «КонсХРЮктор! КонсХРЮктор!». Хлопець був у розпачі. Ну от!
Тепер з ним ніхто навіть говорити не захоче! Що ж це за напасть така на його голову?!
«Замість мене матимеш сяк-така… матимеш сяк-така…» – несподівано згадується йому. Та Сашко струшує головою, відганяючи спогад, і понуро бреде далі.
І враз наче сто електричних лампочок спалахують у нього в голові. Це велика сніжка влучила йому просто в брову. Від болю Сашко хапнув ротом повітря і зупинився.
Потроху лампочки в голові повимикалися, і він побачив перед собою… Альку! Оту саму, з сусіднього під’їзду, що торік попередила його про Недоладію.
Аля ж тим часом злякалася, що так сильно вдарила Сашка. Вона термосила його за рукав і вже втретє питала:
– Ну, Сашко, чого ж ти мовчиш? Тобі дуже боляче?
І Сашко, який презирливо ставився до дівчисьок, Сашко, усіма покинутий, раптом повільно усміхнувся аж до вух.
– Алько! – сказав він. – Як добре, що це ти, Алько!