…А коли опустила руки, перед нею стояла стурбована Вірка-бібліотекарка.
– Злякалася? – турботливо спитала Вірка. – Та це просто якась книжка впала з верхньої полиці.
Справді, підлога була всіяна сторінками.
– Бач, яка старезна! – бідкалася Вірка. – Від удару вся розсипалася.
Аля озирнулася. Сашко теж був тут. Він ще не прийшов до тями, бо стояв, роззявивши рота, з витріщеними очима.
Аля штовхнула його ліктем і кинулася допомагати Вірці збирати сторінки.
Вона схопила перший аркуш – і скрикнула. На неї з кольорового малюнка дивилися Сякусь і Такусь. Вона схопила ще один… На цьому граф О’Ман, відвівши набік руку, читав свого вірша. А ось і сам вірш. Аля вголос прочитала:
– Повінь літа по левадах, як варення, потекла…
– Алько, глянь! – підскочив до неї Сашко і простяг сторінку. На малюнку байдики тягли когось до Королівської Канцелярії.
– Дивина! – раптом почули вони Вірчин голос.
Вірка тримала в руках жовто-блакитну палітурку і розглядала її з усіх боків:
– Дивіться, тут написано «Подорож до Країни сяк-таків», а такої книжки в мене не було! Звідки вона могла тут узятися?!
Аля з Сашком перезирнулися.
– Може, ви просто про неї забули? – невпевнено припустила Аля.
– Я? Забула?! – обурилася Вірка. – Та я в своїй бібліотеці знаю кожну книжечку, кожен журнал! – і вона ображено шморгнула носом. – Та тут ось навіть замість штампу «Сільська бібліотека» стоїть штамп «Королівська Читальня». От!
– То, може, хтось непомітно приніс її й поклав? – озвався й собі Сашко.
– Дивина! – стенула плечима Вірка. – Але я однак її складу – може, це ще хтось читатиме?
Вона взяла в Алі й Сашка сторінки, склала їх між палітурок і погортала. А за хвилину сказала розчаровано:
– От тобі й маєш! От і прочитали!
– А що? – спиталася Аля.
– А те, що кінця тут нема! Доведеться списати і віддати на макулатуру.
– А як же ви будете списувати, якщо вона не записана? – знову спитала дівчинка.
– Ой, справді, я геть про це забула! Це ж треба спочатку скласти акта, що вона знайшлася, а потім знову складати акта… Морока! Що ж із нею робити?
– Знаєте що, пані Віро, віддайте її нам – мені й Сашкові. Читати її не можна, то ми хоч на малюнки дивитимемось!
Віра усміхнулась і простягла книжку Алі.
Боячись, щоб бібліотекарка, бува, не передумала, Аля подалася до виходу, міцно притискаючи книжку до грудей.
І раптом її погляд упав на нові батареї під вікном. Вони так і вилискували свіжопофарбованими ребрами. І лише тепер Аля зауважила, що на ній знову зимове пальто, і шапка, й чобітки, у бібліотеці тепло, а на стіні весело і голосно цокають ходики.
– Пані Віро, а який сьогодні день? – із тремтінням у голосі спитала дівчинка.
– Як – який? Та ж другий день канікул! – здивовано відповіла Вірка.
«Ура! Всього один день нас не було!» – подумки вигукнула Аля.
І вже з порога гукнула:
– Дякую, пані Ві-і-іро!