– Ну що ж, – сказав Сашко. – Тоді не залишається нічого іншого, як спробувати пробратися до замку і знайти в’язницю! Ех, шкода, що Альки немає з нами! Вона б знала, як туди пробратися!
– Я теж знаю! – несподівано сказав Недосайт. – Я працював у Комп’ютерному Центрі замку!
– А що, як ми проберемося до цього Комп’ютерного Центру і спробуємо зв’язатися з ними звідти? – вигукнув Сашко. – А Алька вже нам розповість, як потрапити до підземелля!
– Гм, для цього треба зламати пароль! А там же сидить Кібер! – поправив окуляри Недосайт. Він на мить замислився. Між брів у нього залягла зморшка. – Нічого, щось придумаємо! – сказав він начебто сам собі. – Гайда!
Хлопці рушили до замку.
Вечоріло. На вулицях Недограду вони почали помічати підданих королеви Ябільшенебуди. І що ближче вони підходили до замку, то більше стрічали обіцянок-цяцянок.
Сашко торкнув товариша за рукав:
– Ти бачиш? Раніше їх тут стільки не було!
– Ну а як же! Вони збираються сюди за наказом Першого Недорадника! Хочуть завтра насолодитися стратою!
Сашко насунув бейсболку на очі і пригнув голову. Він боявся, щоб його не впізнали. Напевно, вже всі байдики і сяк-таки попереджені, кого треба ловити. Сашко увесь час насторожено поглядав довкола – чи не побачить сяк-така № 66. Власне боявся, аби той їх не побачив. Та, на щастя, його не було. Папуга Фері сидів на Сашковому плечі й у пів-ока роззирався довкола.
Бульбашкові обіцянки ходили неквапом вулицями Недограду. Вони почувалися дуже впевнено. Неонові обіцянки, що почали засвічуватися на крамницях та будинках, переливалися на їхніх задоволених бульбашкових обличчях. На хлопців ніхто не звертав уваги.
Аж ось і площа перед замком.
На вежі з годинником величезними літерами було написано: ОБІЦЯЄМО БУТИ ВІРНОПІДДАНИМИ!
Сашко прочитав ці слова і гмикнув:
– Гм, це означає, що вони зрадять свою королеву за першої-ліпшої нагоди?
– Авжеж! Вони ж обіцянки-цяцянки!
Перед ворітьми замку працювали теслі. Вони зводили поміст для страти. Видно було, що працюють вони з примусу, бо їхні обличчя були дуже нерадісні. Довкола них походжали байдики з кийками на плечах.
– Ну і як ми проберемося до замку? – спитав Сашко. – Нас туди нізащо не пустять байдики! Дивися, скільки їх перед ворітьми!
– А хто тобі сказав, що ми будемо пхатися у ворота? Гайда за мною! – махнув рукою Недосайт.
Він звернув на стежину, порослу бур’янами, що звивалася попід стіною замку. У найнепролазніших заростях знайшов непомітні залізні дверцята і тричі стукнув у них.
Дверцята з немилосердним вищанням відчинилися. За ними друзі побачили вузький коридор, освітлений тьмяною електричною лампою. А в коридорі стояв… пацюк!
Від здивування Фері каркнув, як ворона, і закляк, наче вдавився своїм карканням. Сашко теж здивувався, але не подав виду. Адже пацюк був не просто пацюком, а ошатно вбраним пацюком! На ньому був костюм з краваткою і навіть лаковані черевики! І Сашко здогадався, що це – Канцелярський Пацюк, про якого розповідала йому Аля.
Це й насправді був він, вчений історик-пацюк, що теж переселився з Країни сяк-таків до Недоладії, аби писати її історію.
– Привіт! – сказав Недосайт Пацюкові. Як ти тут? До тебе Перший Недорадник ще не добрався?
– Зась йому до мене! – похмуро сказав Пацюк. – Я їхніх обіцянок не слухаю, і тому вони на мене не діють!
– Нам треба пробратися до Комп’ютерного Центру, щоб зв’язатися зі своїми друзями!
– Я в курсі! – сказав Пацюк. – Ходіть за мною!
І вони подалися коридорами замку.
Дорогою Канцелярський Пацюк тихенько сповістив:
– У Центрі працює Кібер. Це вірнопіддана особа! Зрадник, що прийшов з Країни якоськів і найнявся на роботу до Ябільшенебуди.
– Я знаю! – кивнув головою Недосайт.
– Його зробили за це великим начальником! Скоро він закінчить роботу і забереться геть. Тоді ми проберемося до центру. У мене є запасний ключ, так що проблем не буде. Сигналізацію ми відключимо – у мене є код! Але все треба робити швидко!
Вони зупинилися. Пацюк визирнув з-за рогу. Перед ним був Комп’ютерний Центр.
– Будемо чекати тут, – сказав Пацюк.
Вони сховалися в темну нішу в стіні коридору. Це була дуже зручна схованка. Їх видно не було, а їм було чути все, що відбувається поблизу.
Потяглися хвилини напруженого чекання. Та Кібермен чомусь не виходив і не виходив. Сашкові здалося, що вони вже кілька годин сидять у темній ніші. «Так можна й до ранку просидіти! – подумки почав нервувати Сашко. – Щось треба робити!»
Він уже хотів озватися до Пацюка, коли раптом у коридорі почулися кроки. Друзі затамували подих і ще більше притислися до стіни.
Почувся голос. Сашко впізнав його. Це був голос Першого Недорадника. Голос наближався. Сашко розібрав слова:
– …ніяких «додому»! Принести йому вечерю до Центру! Працюватиме цілу ніч! Нехай пильнує за всіма розмовами в країні! Вони неодмінно спробують зв’язатися одне з одним! І тоді ми їх схопимо! Поставити перед Центром подвійну охорону! Щоб муха не пролетіла!
Голос почав віддалятися.
Сашко визирнув з ніші й побачив Першого Недорадника, за яким підстрибом, намагаючись не відстати, біг Байдуж. Він запопадливо кивав головою, слухаючи накази начальства.
Невдовзі Байдуж повернувся. Він уже йшов не поспішаючи і щось рахував на пальцях. Недалеко від ніші спинився і проказав сам до себе:
– Подвоїти охорону! Подвоїти охорону?! Якщо один подвоїти – то буде два! А якщо ні одного подвоїти? Скільки ж це буде? Ага, це буде двічі по ні одному! Хи-хи! Він думав, що я це не розв’яжу! Але мені байдуже – це буде просто ні одного, чи двічі по ні одному, чи тричі по ні одному, чи…
І він зник, не перестаючи бурмотати собі під носа.
– Хоч одна добра новина – охорони буде аж двічі по ні одному! – невесело усміхнувся Сашко. Але в основному справи наші кепські! Кібер нікуди звідси не піде! – Сашко на мить замислився, а тоді спитав у Канцелярського Пацюка:
– А хто принесе вечерю Кіберу?
– Старший електрик – Недоват! – сказав Канцелярський Пацюк.
– Чому саме електрик? – здивувався Сашко.
– Бо що, ти гадаєш, їсть Кібер?
– Н-ну, борщ і кашу, мабуть!
– А от і не кашу, і не борщ. А батарейки!
– Батарейки?!. Які батарейки?
– Всілякі! І круглі, і пласкі, і енерджайзери, і «соні», і всі інші!
– Оце так! – присвиснув Сашко. – Він що, їх ковтає?
– Ні, у нього на животі є спеціальний контейнер, і він їх туди зсипає!
– На це варто подивитись! У мене з’явився план!
І три голови схилилися, прислухаючись до Сашкового шепоту.