Часом Лассе та Буссе мене страшенно стомлюють, і тоді мені здається, що ліпше б зовсім не мати братів. Вони дражняться, коли я бавлюся ляльками. А ще постійно б’ються і нікого не жаліють. І завжди заявляють, що моя черга витирати посуд. Одного разу Лассе сказав мамі, що не розуміє, навіщо на світі є дівчата. Набагато краще було б мати ще дев’ятьох хлопців, і тоді їх вистачило б на футбольну команду. Але мама відповіла:
– Я дуже рада, що маю дівчинку. Воронь Боже ще дев’ятьох хлопців! Досить з мене і двох шалапутів.
Тоді Лассе зрозумів, що змолов дурницю.
Та часом я думаю, що добре мати братів. Коли ми ввечері кидаємося подушками, або коли вони приходять до моєї кімнати й розповідають про привидів, і коли настає Різдво чи ще якесь свято. Якось Буссе дуже гарно повівся. До мене в школі причепився хлопець, бо я його ненароком штовхнула, і він упустив додолу свої книжки. Буссе тоді застеріг його:
– Не чіпай її!
– А чого вона штовхається? – відповів Бен, той хлопець.
– Вона ж ненароком. Вона тебе не бачила. У неї, дурнику, на потилиці очей немає, – відрубав Буссе.
Ох, як мені тоді подобався Буссе! І Лассе, й Буссе завжди пригощали мене карамельками, коли купували. Тож, власне кажучи, не так і погано мати братів. Хоча, звісно, краще мати сестер, це всім зрозуміло.
– Головне когось мати – чи брата, чи сестру, – твердить Улле.
Поки в нього не з’явилася сестричка, він дуже гнівався на батьків, що в нього нікого немає.
– Інші люди заводять багато дітей, а в нашій садибі тільки одна дитина, – сердився Улле.
Та ось у нього таки з’явилася сестричка. Ох, який він був щасливий! Того дня, як вона народилася, він прибіг на радощах до нас і сказав, щоб ми негайно пішли подивитися на неї. Ми пішли.
– Он вона, – сказав Улле, і вигляд у нього був такий, ніби він показував нам справжнє диво. – Правда ж, вона гарненька? – задоволено спитав він.
Насправді дівчинка була негарна. Уся червона і зморшкувата. Мені вона здавалася страшненькою. Хоча рученята в неї були гарнюні.
Однак найдужче з усіх сторопів Лассе, коли побачив сестричку Улле. Він дивився на неї, витріщивши очі й роззявивши рота. Але нічого не сказав.
– Так, вона дуже гарненька, – мовила Брітта.
І ми пішли надвір.
Згодом Лассе сказав Буссе:
– Бідолашний Улле! Щоб мати таку сестру! Наша Ліса зовсім не красуня, але принаймні схожа на людину. Уявіть собі, коли ця дитина почне ходити до школи, то Улле від сорому не знатиме куди подітися. Бо бридкішої дівчини в нашій школі ніколи не було.
Відтоді, може, навіть більше тижня ми не навідувалися до Південної садиби. Улле щодня розповідав, яка гарненька в нього сестричка, а Лассе щоразу якось дивно на нього дивився. Та ось нас усіх запросили на Південну садибу, оскільки сестричку Улле мали хрестити.
– Бідолашна дитина! – сказав нам Лассе дорогою до Південної садиби. – Мабуть, їй краще було б померти малою.
Вітальня в Південній садибі була напрочуд красива. Всюди стояло багато квітів, бо сестра Улле народилася весною, коли цвіли первоцвіти й конвалії. На каміні в глечику зеленіло листя, і був накритий стіл на каву. Улле також був гарно одягнутий. До речі, як і ми. Священик уже чекав. І тоді раптом відчинилися двері, й до вітальні зайшла тітка Ліса з маленькою сестричкою Улле на руках. Ох, яка вона стала гарнюща! У неї були великі темно-сині очі й рожеве личко, а ротик, о, в неї був невимовно чарівний ротик! А ще вона була одягнена в довге ошатне біле вбрання для обряду хрещення.
Лассе так само сторопів, як і тоді, коли побачив її вперше.
– У вас з’явилася ще одна? – пошепки спитав він Улле.
– Що ти маєш на увазі «ще одна»? – не второпав той.
– Ще одна дитина, – уточнив Лассе.
– Не кажи, ніби ти забувся, що в мене з’явилася сестричка, – мовив Улле, бо йому й на гадку не спало, що Лассе мав на увазі другу дитину.
Більше Лассе не сказав нічого.
Священик дав сестричці Улле ім’я Черстін.
О, як я люблю Черстін! Це найгарніше немовля на світі. Ми з Анною та Бріттою майже щодня чешемо на Південну садибу, щоб подивитися, як тітка Ліса її бавить. О, як вона чеберяє руками і ногами! Певна річ, не тітка Ліса, а Черстін. На неї тоді любо дивитися. Іноді Улле намагається показати, як вона чеберяє, але дивитися на те зовсім не цікаво. Найбільше вона чеберяє, купаючись у великій балії. Вона дуже любить купатися. Часом, коли вона лежить у своєму ліжечку, то говорить. Щось гугукає. Улле вірить, що скоро вона шпаритиме, як по-писаному. Але тітка Ліса каже, що доведеться ще почекати, бо Черстін – лише п’ять місяців. Коли Улле підходить до ліжечка й дивиться на Черстін, то вона всміхається, наче дуже рада його бачити. У неї немає зубів, але вона, однак, навдивовижу гарна, коли сміється. Очі в Улле просто сяють, коли він дивиться на неї. Свіп трохи заздрить Черстін. Звісно, він хоче, щоб Улле любив лише його. Та коли Улле це помічає, то так довго гладить Свіпа, називаючи його прекрасним собакою, що Свіп перестає заздрити.
Якось ми з Анною бавили Черстін. Тітка Ліса мала багато роботи, бо саме пекла хліб. На щастя, Улле не було вдома. А то, напевно, він захотів би її бавити. О, як нам було весело! Зараз розкажу. Черстін лежала у своєму ліжечку та голосно рюмсала, а тітка Ліса в той час виймала з духовки хліб. Вона була мокра, голодна й сердита. Звісно, Черстін, а не тітка Ліса.
– Може, ви її скупаєте? – спитала тітка Ліса.
– Атож! – радісно вигукнули ми.
Анна вийняла балію й налила в неї води. Щоправда, прийшла тітка Ліса й попробувала ліктем, чи вода до міри тепла. А я пішла та взяла з ліжечка Черстін. Уявіть собі, вона відразу ж перестала рюмсати й засміялася. А коли я пригорнула її до себе, вона вкусила мене за щоку. Мені було не боляче, а приємно. Бо ж у неї не було зубів. Вона обслинила мені все обличчя, але то пусте.
Я знаю, як треба тримати немовлят, їм треба підтримувати спинку, так навчила мене тітка Ліса. А ще я знаю, як треба їх тримати тоді, коли купають, – так, щоб голова була над водою. Я тримала Черстін, Анна ж мила її пілочкою. А Черстін чеберяла руками і ногами й гугукала. А тоді спробувала взяти в рота пілочку, та ба – у неї нічого не вийшло!
– Вона така гарна, що я ладна її з’їсти, – сказала Анна.
Анна розіслала на кухонному столі ковдрочку й маленьке простирадло, щоб витирати ним Черстін. Коли Черстін покупалася, я обережно її туди поклала. Ми з Анною закутали Черстін у простирадло й витерли, допомагаючи одна одній. Потім ми посипали їй дитячою присипкою все тіло. Раптом Черстін засунула в рота великий палець і почала його смоктати. О, це так було мило! Ніхто на світі не вміє смоктати великий палець так, як Черстін. Але нам довелося вийняти їй із рота великий палець, коли ми вдягали на неї маленьку льолю й кофточку. Потім тітка Ліса допомогла нам підтикати під неї пелюшку, бо то було трохи складніше. Натомість ми самі вдягнули на неї штанці. А коли Черстін уже була зовсім готова, тітка Ліса сіла її годувати.
Після годування ми з Анною возили її надворі у візку. Ми бавилися, що Анна – тато, я – мама, а Черстін – наша дитинка. Дуже швидко Черстін заснула. Але ми й далі її возили, і нам було дуже весело. Ми пішли тоді, коли додому повернувся Улле. Він тут-таки забрав у нас візок, так, ніби боявся, що ми вкрадемо в нього сестричку. Та коли він возив Черстін, ми трималися за ручку й допомагали йому. Ми розповіли Улле, як Черстін смоктала свій великий палець. Тоді Улле задоволено засміявся і сказав:
– Атож, просто неймовірно, що вміє робити ця дитина. Напевно, коли виросте, вона працюватиме в цирку.
Він іще трохи її повозив, а тоді додав:
– Кажете, вона смоктала великий палець? Вона має звичку смоктати його майже кожен день. Але я все-таки радий, що ви це побачили.
Аж тут Черстін прокинулась і подивилась на Улле. Він полоскотав їй підборіддячко і сказав:
– То ти, дитинко, смоктала великий палець?
І він знов засміявся, а вигляд у нього був ще задоволеніший. Так ніби в світі не було нічого кращого, як смоктати великий палець!
