Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
– Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, – сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
– Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, – сказав Ромка.
– Але це ж доведеться когось втаємничувати, – сказав я.
– Правильно! Відпадає! – погодився Ромка. – Але чого окуляри то з’являються, то пропадають?
– Мабуть, тому, що чарівні.
– І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав… Чарівник, мабуть… Треба не окуляри, а дідуся шукати, – сказав Ромка.
– Може, ти й маєш рацію, – сказав я.
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали в скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати в дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу – щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона в розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський Їжачок!» Рудим Африканським Їжачком, як ви пам’ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий – будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль. Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води… Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали… Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка в скверику і на ній окуляри.
«Ой! – мало не скрикнув я. – Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся – Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник – спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося… Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу – до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений – мабуть, не думав мене тут побачити…
– Ц-це ти? – розгублено спитав він.
– Це я! А це ж, мабуть, ти? – уїдливо сказав я.
Ромка почервонів:
– Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!
– Еге, шукав! – пхикнув я. – Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… – сказав я і одвів очі – соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
– Ой! А де ж окуляри?! – вигукнув Ромка. – Знову зникли! Я ж щойно бачив – вони лежали!
– І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
– Хлопці! Ви не бачили окулярів? – спитала вона.
У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою. Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
– Ба-бачили…
– Але вони зникли! – сказав я. Бабуся зітхнула:
– Якщо зникли – це погано… Бо вони особливі…
– Ч-чарівні?! – прохопився я.
– Авжеж! – хитнула головою бабуся. – Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю…
– А ми вас проведемо! – вигукнув я. – Правда, Ромко?
– Авжеж! – кивнув він мені.
– Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! – бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
– А як вас, пробачте, звати?
– Маргарита Степанівна, – сказала бабуся. – А вас?
– Мене Ромка! – першим вигукнув мій друг – мусив же він підкреслити, що він лідер.
– А мене Вася, – сказав я.
– Дуже приємно, панове Вася і Ромка! – усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «Її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» – як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» – стрибали думки в мене в голові.
– Ну от і прийшли! – сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли в якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила в дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
– Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! – церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли в темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників – від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало – так зване трюмо в темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно – віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
– Це в-ви?
– Авжеж! Ха-ха-ха! – зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
- – Я – відьма Маргарита,
- Підступна і сердита!
- Усе на світі відаю,
- Усе на світі знаю!
- Я з янголами снідаю,
- З чортами я обідаю –
- Усюди я буваю!
- Усе-усе я знаю!..
А тоді підморгнула нам і сказала:
– От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! – вона насупила брови. – Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
– Та ви що?! – вигукнув Ромка. – Нічого ми не розбивали!
– І кицьку вашу вперше бачимо! – вигукнув я. – Це не ми!
– Ви переплутали! Придивіться гарненько! – вигукнув Ромка.
– Невже я зосліпу переплутала, помилилася? – схилила набік голову Маргарита Степанівна. – Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув у низ, на піддзеркальник – там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
– Ну що?! – нетерпляче спитав Ромка.
– Ланцюжок під матами в спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! – сказав я.
– Біжімо! – вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…
– От вталапалися! – скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
– О! – вигукнула вона. – Тепер я бачу – авжеж, це не ви розбили мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, – вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
– Пробачте, – сказав Ромка. – Ми дуже поспішаємо.
– Одчиніть, будь ласка, двері! – попросив я.
– Стривайте, – сказала Маргарита Степанівна. – Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:
- – Хоч я відьма, та співаю,
- Бо веселу вдачу маю.
- Хоч стара я і сліпа,
- Ще й танцюю – гоп-па-па!
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
– Ех-хе-хе! – важко дихаючи, сказала вона. – Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
– О! Це інша справа! – І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
– А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти вона боялася.
– Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка. І ми з ним побігли в спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
– Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.
– Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно скапів я.
– Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався, Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки – «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
– Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..