– Слухай, Їжачку, – сказав якось Ромка. – Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
– Чого це?! – пхикнув я. – Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
– А я вважаю! І себе, і тебе!
– На якій це підставі? – поцікавився я.
– На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
– А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
– Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або в тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
– Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, – зітхнув я.
– Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
– Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
– Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо в супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
– Ну, це ж… це ж нечесно!
– Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. – Ромка почухав потилицю. – А… а скарб шукати – це ж чесно.
– Ну… чесно, – змушений був погодитись я.
– А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!
– Але як же дістати ті окуляри?
– Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
– Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я в районі обійшли!
– Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.
– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли в тринадцяте.
– Ой, Їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
– Дзвони! – сказав Ромка.
– А чого я?!
– Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили – ні звуку…
– Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, – сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
– А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
– Що вам тут треба?! – суворо спитала тітонька.
– А… а ми до Маргарити Степанівни… – розгублено пробелькотів Ромка.
– До якої ще Маргарити Степанівни? – так само суворо спитала двірничка.
– До… до артистки! -тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
– Пенсіонерки! Що в Театрі юного глядача працювала! – вже бадьоріше докинув Ромка.
– А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що – її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулися.
– Н-ні… Н-не родичі! – сказав Ромка.
– Ми… ми її колишні глядачі, – промимрив я.
– Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм – у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона – Маргарита Степанівна! П’єсу грає!» – майнула думка. Я глянув на Ромку – по-моєму, він теж про це подумав.
– Ми… хотіли подякувати за шоколадки, – сказав Ромка.
– Неправда! Неправда! – вигукнула двірничка. – Ану подивіться мені в очі!
– Так… так у вас же ж темні окуляри! – сказав Ромка.
– О! Вас цікавлять окуляри! – вигукнула двірничка.
Ми з Ромкою перезирнулися, – авжеж, схоже, що це вона.
– Маргарито Степанівно, це ж ви?! – спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
- Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
- Ядвіга Станіславівна Ягодська!
- Ядвіга я! Скорочено – Яга!
- Ніс гачкуватий, костяна нога…
- Сусіди кажуть: я – Баба Яга!
- Вдень мітлою підмітаю,
- А вночі на ній літаю…
- Неправда це! Неправда це! Ага!
- Не Баба я, не Баба я Яга!
- Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
- Ну, може, трохи-трохи чарівничка
- Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
– Маргарито Степанівно, ну це ж ви! – вигукнув Ромка.
– Ви ж і тоді співали! – підхопив я. – Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
– Ох, не дратуйте мене! – розсердилася Ядвіга Станіславівна. – Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, – може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці…
– Ну… ну, правда, – зітхнув Ромка.
– А як ви можете нам допомогти? – спитав я.
– Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
– Серйозно?!
– Я ж сказала – чарівничка я! Ходімте!
– Куди? – прохопився Ромка.
– Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас в якусь невелику кімнату, зовсім порожню – тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
– Будь ласка!
– А чого вони темні? – здивовано спитав Ромка.
– А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? – здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
– Ну… раніше ж були світлими, – сказав я.
– То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! – сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
– Їжачку! Ти щось бачиш? – спитав Ромка.
– Нічогісінько! А ти? – спитав я.
– І я! Абсолютно! – сказав Ромка.
– Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги Станіславівни. – Посидьте в темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
– Ой, Їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.
– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
– Давай! – сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
– Слухай, я не можу намацати дверей!
– І я!
– Давай мацати стіни – я ліворуч, ти праворуч! – сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…
– Тю! – сказав я. – Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
– Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь голоси!
Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь нерозбірливе харамаркання.
– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.
– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! – гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися в скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода!
Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п’ятій, пригоді.