Увечері Петриків тато запропонував:
– Ходімо їсти морозиво!
– Чудова ідея! – підтримала тата Петрикова мама.
Петрик мовчки кивнув. Звичайно, він теж був не проти, просто говорити не хотілося.
* * *
У місті в цей день було свято, з музикою, квітами й повітряними кульками.
П’яточкин їв морозиво й дивився концерт. На високій сцені на головному майдані виступали танцюристи, співаки й клоуни. Коли оголосили номер юної зірки естради – школярки Зіни Зуляк із групою «Гумовий Барон», П’яточкин так оторопів, що впустив недоїдене морозиво на землю. У грудях у нього щось стукнуло, по тілу пробігли лоскотливі мурашки, голова наповнилося туманом і дивний запах ударив у ніздрі. П’яточкин рвонувся було до сцени, але хтось смикнув його за рукав. Петрик обернувся – тато простягав йому золотаву повітряну кульку.
– Яка гарна, – сказала мама. – Недарма така велика черга.
* * *
У кульки збоку були намальовані великі очі. Просто великі очі кольорів веселки – і все. П’яточкин довго дивився на них і болісно намагався щось пригадати.
– Була якась казка про повітряну кульку? Вона мріяла кудись повернутися… Як же вона починалася? «Жила собі Повітряна кулька»? Ні, не так. «Якось Повітряна кулька вирішила»? Що вирішила? – П’яточкин перебирав у пам’яті різноманітні історії. – Ні, казка була веселою. Іноді – не дуже… Але пам’ятаю – вона мені подобалася… Ой! – Кулька, наповнена летучим газом, раптом вирвалася з Петрикової руки і, посмикуючи ниточкою, злетіла догори.
У цю мить загриміли залпи, і одночасно з ними в небо злетіли гігантські різнобарвні букети. Вони одразу вибухнули і розпалися на іскристі кулі, які розсипалися на блискучі крихти, і все небо над головою було невдовзі притрушене ними.
Повітряні кульки, сріблясті й золотаві, повільно пливли в забризканому салютом небі і радісно, очима кольорів веселки, розглядали святкову метушню великого міста.
* * *
Петрик глянув на забинтовану руку. Мине якийсь час, і гіпс знімуть. І Петрик потім узагалі забуде про гіпс. Як уже забув щось важливе, що з ним, із гіпсом, було пов’язане. Бо вже зараз він не може згадати казку про кульку і про те, у кого були такі очі – кольорів веселки.
І ще, приміром, геть забув, звідки в нього ця хокейна шайба. П’яточкин дістав її з кишені.
– Не розумію, – зачудувався він. – Як вона там опинилася? – І знизав плечима: – А, яка різниця!
І справді, хіба це так важливо знати, як до кишень потрапляє всяка всячина?
КІНЕЦЬ