Вільне виховання і профілактика капризів

Про дитячі капризи

Дорослішаючи, діти не лише підлаштовуються під світ, що оточує їх, але і намагаються підлаштувати його під себе. Спостерігаючи за реакцією близьких, вони досить швидко розпізнають, що на кого і як діє. І починають поводитися з різними людьми по-різному. Плач для них вже не лише засіб вираження дискомфорту та інших негативних емоцій, але і спосіб досягнення тих або інших цілей. І тут дуже багато що залежить від дорослих. Якщо дозволити дитині маніпулювати оточуючими шляхом сліз та істерик, то дитячі капризи почнуть регулярно затьмарювати життя сім’ї. Як же уникнути такого розвитку подій?

Деякі батьки обирають тактику поступок: щоб дитина не засмучувалася і не капризувала, дозволяють їй фактично все. Небезпечні предмети прибирають, слово «не можна» намагаються не вимовляти, на непослух не звертають уваги. Але через деякий час опиняються в безвиході. Чим старшими стають діти, тим різноманітнішими робляться їх бажання. І, природно, далеко не завжди наші бажання співпадають з нашими можливостями. Дитина, яка не звикла до самообмеження, часто потрапляє в стресову ситуацію. Навіть якщо вдома їй як і раніше дозволено що завгодно, в інших місцях вона не може поводитися, як їй заманеться. І це викликає в неї протест. У 2-3 роки, коли діти ще зовсім не вміють стримуватися, такий протест може яскраво виражатися і на людях. Дитина влаштовує істерику в магазині або, не бажаючи йти з прогулянки, з криками валиться на землю, брикає, волає на всю вулицю. Похід у цирк або в парк, поїздка в транспорті, не кажучи вже про відвідування лікаря або про якісь учбові, розвиваючі заняття – усе перетворюється на проблему. У будь-який момент дитина може розкапризуватися, батьки живуть у постійній напрузі, обстановка в родині нервова, стосунки розладнані. Це ще сильніше підвищує тривожність і дратівливість капризухи, внаслідок чого в дитини може розвинутися невроз. Рано чи пізно дорослі, як правило, доходять висновку, що їх поступливість (точніше, балощі і потурання) шкодять дитині. Проте самі зовсім не завжди вже можуть змінити стереотипи поведінки, що склалися, і зменшити нервозність маля. Доводиться звертатися до психолога, а то і до дитячого психіатра, пити ліки. Але і лікарські препарати не знімають вирішення проблеми необхідності встановлення рамок поведінки і привчання дитини хоч до якоїсь саморегуляції. Без цього добрих, стійких результатів не досягнеш.

Причому, діти бувають дуже раді, коли дорослі не дають їм бешкетувати! Хоча нині нерідко можна почути прямо протилежне: ніби, чим більш заборонений плід, тим спокусливішим буде він для дітей. І взагалі, діти тепер інші: вільні, для них немає жодних обмежень. Вони не терплять тиску, ненавидять дисципліну. Забороняти їм нічого не треба, бо буде тільки гірше. Проте в житті я упродовж багатьох років бачу зворотну картину.

Так, бувають, відчайдушні негативисті, яких постійно підмиває зробити щось наперекір. Буває і виражена тяга до хуліганських витівок, девіантність (пристрасть до підпалів, втеч, крадійства, сексуальна розбещеність та інше), яка рано проявилася. Але, по-перше, серед маленьких дітей так поводяться (принаймні, за моїми спостереженнями) одиниці. Така поведінка набагато частіше зустрічається в підлітків. А по-друге, девіантність зазвичай не свідчить про хороше психічне здоров’я. Помітивши її в дитини, має сенс показати її лікареві і, якщо той порадить, полікувати. Що б не казали супротивники заборон, девіантна поведінка ненормальна, і виправдовувати її, підводячи філософську базу, не варто. Самі діти, коли їх стан трохи покращується і вони стають здатні більш менш адекватно сприймати те, що відбувається, кажуть, що вони намагаються поводитися добре, але на них як немов щось «находить». Ніби це не вони, а хтось інший діє за них. Ніби чиясь зла воля штовхає їх до гидких витівок.

Проте більшість дітей, на щастя, не знаходяться в такому хворобливому стані, коли людину нестримно тягне до зла. І коли дорослі починають встановлювати рамки дозволеного, дитина досить швидко з цим звикається. Діти взагалі люблять правила (недаремно вони бувають так обурені, коли в грі їх хтось намагається порушити). Вони не люблять занудства – це правда. Але кому воно до вподоби, окрім самих зануд? І ще, звичайно, діти не люблять, коли їх принижують. Але цього (мабуть, у ще більшій мірі), не люблять і дорослі. А правила можна і треба встановлювати, як мовиться, «ввічливо, але твердо».

І навіть якщо б діти не любили правила, від них все одно не можна відмовлятися! Звичайно, узгодившись з віком і рівнем розвитку дітей, на їх думку треба зважати. Але вона не істина в останній інстанції. Дитина далеко не завжди розуміє, що для неї корисне, а що ні. Чи багато дітей люблять уколи та інші не особливо приємні медичні маніпуляції? І якщо лікувати дитину, виходячи з її дитячих смаків і бажань, то ефективної медичної допомоги малюк не отримає. (Хоча, звичайно, краще, по можливості, дати не відверто гіркі ліки, а пігулку в солодкій облатці). Так само і у виховних питаннях не можна зважати лише на думку дитини. Порівняння з медициною тут не просто метафора. Педагогічні помилки іноді відбиваються на здоров’ї дитини не менш згубно, ніж неправильне лікування. З темою нашої розмови це пов’язано безпосередньо, оскільки при «вільному вихованні», що має на увазі відсутність вимог з боку дорослих, у дитини не формується гальмівний процес, уміння стримувати свої бажання і пориви. Адже без цього неможливе формування здорової психіки! У результаті нормальний психічний розвиток починає затримуватися, часто виникають розпущеність і серйозні проблеми з концентрацією уваги. Це, у свою чергу утрудняє соціалізацію і навчання дитини. Невдачі засмучують і хвилюють її ще більше, перезбудження росте, виливається в капризи, істеричність, нервові зриви.

Тому щоб попередити капризи, дитячі психіатри радять своєчасно привчати дітей до певного самообмеження. До року або трохи пізніше дитина повинна обов’язково знати слово «не можна». Причому, не просто знати, а адекватно на нього реагувати: почувши заборону, зупинитися, хоч би на якийсь час перестати робити те, що дорослий не дозволяє. Це один з важливих показників нормального гальмування, нормального психічного розвитку дитини (і, до речі, запорука її безпеки). Для вироблення такої реакції в батьків слова не повинні розходитися зі справами. Коли ж мама з татом, виражаючи невдоволення, все-таки дозволяють малюкові добитися порушення заборони, вони фактично дають йому установку на непослух. Причому їх невдоволення грає в даному випадку деструктивну, антивиховну роль! Дитина бачить, що можна не слухатися навіть тоді, коли мама з татом явно гніваються чи засмучуються. Тобто, вона з малих років звикає не зважати на слова, і на почуття батьків. Звикає жити без гальм і ставити свої бажання над усе на світі.

Тому якщо ви сказали дитині «не можна», необхідно добитися виконання заборони, незважаючи на капризи та істерики. А іншим разом, якщо дитина і сама вже утримається від того, що ви не дозволяєте, обов’язково її похваліть, приголубте, підкріпіть правильну поведінку.

У дитячому віці привчання дитини до режиму і, зокрема, годування по годиннику, а не на вимогу, теж сприяє виробленню в неї початків терпіння. Звичайно, у перші місяці життя немовляти краще годувати на вимогу, оскільки у всіх різні особливості, і потрібно до них пристосуватися, щоб немовля нормально додавало у вазі, спокійно спало, якомога менше тривожилося. Та і згодом обов’язково треба враховувати його індивідуальність, стан та інші моменти. Не можна, щоб немовля надривалося, а мама принципово витримувала покладені хвилини. Але з ростом витривалості малюка, потрібно потихеньку привчати його до режиму.