Дерево-буркотун

Казки Бруно Ферреро

Це Дерево не було красенем. Мало шершавий стовбур, криві гілки й родило кислі яблука, яких ніхто не хотів. Але найгіршим був його характер. Єдине, що робило Дерево, – це скаржилося. Живопліт, що ріс поряд із ним, через це був страшенно лютий на нього.

Була весна, а Дерево постійно скаржилося:

– Побачиш, що сьогодні ввечері падатиме дощ, а може, й завтра вранці. А потім віятиме сильний вітер і зламає мені якусь гілку…

– Але весняний вітер такий приємний, – переконував Дерево Живопліт.

Та Дерево навіть не слухало.

– А ще ті страшні птахи. Зроблять гніздо на моєму гіллі та з’їдять усі мої бруньки…

Дерево скаржилося цілими годинами на те, що поле перетворюється на болото, що корови й кролики знищать йому кору, що висока трава лоскотатиме його… Для Живоплоту це скиглення було справжніми тортурами. Тож вирішив зробити щось, що змусило б Дерево припинити скаржитися.

Найліпшим другом Живоплоту був старий Крук, який по обіді часто сідав на його галузки, щоби трохи побазікати. Живопліт пояснив Крукові свою проблему.

– Як мені змусити Дерево припинити скаржитися? – запитав урешті.

Крук замислився, а потім сказав:

– Дерево не має справжньої мети в житті, а тому постійно скаржиться.

– Але де взяти цю мету?

– Зазвичай вона поряд, за крок від тебе.

Що найгірше в твоєму житті?

Після весни настало літо, й Живопліт зазеленів. Як завжди, Жимолость обвилася навколо його листя, прикрасивши його своїми запашними квітками. Бджоли дзижчали в гарячому літньому повітрі.

Одного дня Живопліт запитав Дерево:

– Що ти вважаєш найгіршим у своєму житті?

Дерево трохи подумало й потім прошепотіло сумним голосом:

– Найгіршим є те, що я нікому не подобаюся. Я дуже негарне, бридке. Цвіту лише впродовж кількох днів, моє листя некрасиве, а яблука жахливі на смак.

– Але все це можна легко виправити! – вигукнув Живопліт. – Я можу попросити Жимолость, щоби вона розрослася по твоїх гілках і стовбуру, й, таким чином, тебе впродовж більшої частини року вкриватимуть запашні квіти й зелені листочки. Єдиною проблемою є те, що Жимолость навіть не хоче про це чути, кажучи, що ти занадто багато скаржишся.

Дерево якусь мить мовчало. Потім запитало:

– Якщо поклянуся, що перестану постійно скаржитися, чи ти міг би спробувати її переконати?

– Якщо не нарікатимеш упродовж цілого року, то, може, вона й погодиться, – відповів Живопліт.

Мушу оберігати Жимолость

Відтоді впродовж цілого року Дерево жодного разу не поскаржилося. Навіть тоді, коли настала посуха, коли бушувала заметіль і коли зайці намагалися погризти його кору, воно не промовило ні слова. Коли минув рік, одного чудового весняного дня на Жимолості розпустилася одна маленька брунька. Згодом пагін обвився навколо стовбура Дерева та його гілок. Коли під подувами червневого вітру осипалися квіти Дерева, Жимолость розквітла своїми запашними жовтими квітами, й після цього Дерево стало найгарнішим серед усіх дерев у саду.

Більше ніколи не скаржилося. Жодного разу.

Одного зимового пополудня Крук сів на Живоплоті:

– Я давно не чув скарг Дерева. Мабуть, знайшло мету життя. Цікаво яку?

– Запитай сам, – відповів Живопліт.

Крук полетів до Дерева й запитав.

– Тепер не можу тобі цього сказати, Круку, бо якраз оберігаю Жимолость від вітру.

– Але взимку вона безлиста й суха.

– Тепер вона така, – відповіло Дерево. – Але спирається на мене й просить, щоби я оберігав її аж до весни. Тоді вона знову зацвіте, до того ж, ще гарніше, ніж торік.

Старий Крук і Живопліт були дуже задоволені, почувши таку відповідь. Дерево, знайшовши мету в житті, більше ніколи не скаржилося.

***

Багато людей постійно вередують, скаржаться, роблячи нещасливими інших і передусім себе. “Знайти справжню мету в житті – означає знайти щастя”, – каже нам це оповідання. Людина, яка має якусь мету, якийсь ідеал, почувається задоволеною, повноцінною.