Жив собі колись мандрівник, який був дуже голодний. Ось уже три дні, відколи він нічого не їв.
Та от він дістався до якогось села. Однак це було найбідніше село в цілій околиці. У його мешканців комори були повні, а тарілки – завжди порожні. Вони ніколи нікого не запрошували до себе. Казали: “Треба заощаджувати, адже ніколи не відомо, коли до тебе в гості прийде якийсь приятель”. Насправді ж були такими захланними та скупими, що в жодного з них не було нікого, хто б хотів його відвідати.
– Стук, стук, стук – постукав мандрівник до першої ж оселі, що трапилися йому в селі.
– Хто ти такий? Чого тобі треба? – верескнув якийсь голос – Напевне, хочеш чогось задарма, так? Іди геть, мені нічого тобі дати! У мене ніхто нічого не викидає!
Мандрівник спробував постукати до іншого дому. Отримав таку ж відповідь. І так ішов від він хати до хати, поки не постукав до оселі старости села.
– Я лише хотів попросити трохи води, – промовив з усмішкою мандрівник до скривленого обличчя, яке побачив у шпарині прочинених дверей, – бо саме готую дуже смачний суп з каменя.
Шпара в дверях стала більшою:
– Ти сказав – суп з каменя?
– Так, – відповів мандрівник. – Маю чарівний камінь і потребую лише трохи води, щоби приготувати з нього надзвичайно смачний суп.
Староста пробурмотів щось собі під ніс, але за хвилину приніс відерко з водою.
– Ви такий добрий, – прошепотів мандрівник, – може, приєднаєтеся до мене? Ні, я не вважаю себе кимсь надзвичайно важливим, просто люди кажуть, що на світі немає нічого ліпшого від мого супу з каменя, яким я хотів би з вами поділитися. А може, у вас є ще й великий баняк?
– Ніколи не чув нічого подібного, – промимрив староста.
Все ж приніс найбільшого казана, якого мав, і подав його мандрівникові. Той розпалив посеред площі вогонь, вийняв з торби великий камінь, помив його й поклав до казана.
А вже через мить новина про чудесний камінь, який варився на площі, облетіла ціле село. Майже всі мешканці зібралися навколо мандрівника та його казана.
– І ти це їстимеш? – запитала якась дівчинка з огидою.
– Звичайно, – відповів мандрівник. – Суп з каменя буде ще смачнішим, якщо в нього покласти цибулю, але оскільки в мене її нема, то з’їм його й такий.
За мить якась людина подала чоловікові кілька цибулин.
– Дякую вам, – сказав мандрівник, кинув цибулю в суп і скуштував його:
– Гм, яка смакота.
Люди дивилися на нього зі щораз більшим подивом.
– Суп з каменя стає ще ліпшим, якщо до нього, крім цибулі, додати жменю квасолі, хоча він смачний і без неї…
Через якийсь час прибіг засапаний хлопець. Він приніс банку квасолі.
– Охоче приймаю цю допомогу, – сказав мандрівник, висипаючи квасолю до казана, – але за умови, що ти їстимеш разом зі мною.
Господині поглядали на суп з недовірою й щомиті принюхувалися.
– Так, так, знаю, про що ви думаєте, – додав мандрівник, – ви всі однакові. Крутите носом, коли бачите, що в супі, крім цибулі й квасолі, немає грибів…
– Я завжди кладу в суп гриби! – промовила вчителька на ім’я Гортензія. Відтак побігла додому й принесла кошичок з грибами, які мандрівник одразу ж кинув до цибулі й квасолі, що варилися у воді.
– О так, вона ще трохи бліденька, – сказав мандрівник. – Гарного кольору супові, крім квасолі й грибів, надає м’ясо. Але де його взяти?
– М’ясо! М’ясо! – закричав різник, схвильований думкою про те, що невдовзі може скуштувати супу з каменя. Побіг і приніс чудовий шматок м’яса та щонайменше метр ковбаси. За мить усе це теж опинилося там, де й решта продуктів.
Мандрівник скуштував.
– Ще одну картоплину й одну або дві ріпи, й суп стане таким, що ним не соромно буде пригостити навіть якогось вельможного короля!
– О так, так! Картопля! І ріпа!
Дві жінки засукали рукави й мерщій побігли в поле по картоплю й ріпу.
– Якщо хочете мені допомогти, то принесіть тарілки і ложки… – щиро промовив мандрівник. – Ага, і ще – скатертину! – додав за мить.
– А чи не треба дрібки солі? – запитала інша жінка й, не чекаючи відповіді, побігла додому.
Чудовий суп уже не вміщався в казані: цибуля й квасоля, гриби й м’ясо, ріпа й картопля… не кажучи вже про камінь. Від самого запаху страви в людей текла слинка. Пекар приніс дванадцять хрумких хлібин, ще хтось – сир, а корчмар додав до цього всього бутлю молодого вина. А кілька господинь принесли чудовий яблучний пиріг.
Посеред площі розстелили велику скатертину, всі посідали, й мандрівник почав наливати в тарілки суп, від якого йшла пара та неймовірно смачний запах.
Усі радісно їли, а після чудової трапези з вином весело заспівали, що було сил у грудях.
– Ах, це найсмачніший обід, який я будь-коли споживав! – задоволено зітхнув сільський староста, тільки-но закінчивши їсти. – Той твій камінь справді незвичайний.
– Подарую його вам, любі друзі, – сказав мандрівник.
– Що? Справді подаруєш нам чарівний камінь? – запитували, приязно дивлячись на мандрівника, мешканці села.
– Так ми зможемо частіше зустрічатися і разом споживати суп із каменя. І це нічого нам не коштуватиме!
– Саме так, – підтакнув мандрівник, одягаючи плащ. – Тільки не забудьте додати до нього дрібку солі, трохи квасолі й грибів, цибулю й шматок м’яса…
– Певна річ, що не забудемо.
– Бо я зрозумів, що саме ці додаткові складники роблять суп просто чудовим, – промовив мандрівник, перш ніж знову вирушити в дорогу.
* * *
Насправді камінь, який варився в казані, – це не що інше, як егоїзм мешканців села. Завдяки простому й розумному жартові мандрівника в селі знову запанувала єдність і відродилася спільнота.