Оленка дуже любила прогулюватися лісом. Була милою, але трохи неуважною, відлюдькуватою дівчинкою, тож ліс за селом став її улюбленою схованкою.
Одного дня побачила в лісі метелика, який заплутався в галузках ожини. Звільнила його, дуже вважаючи, щоби не пошкодити його чудових крилець. Метелик полетів, потім, однак, несподівано повернувся й перетворився на прекрасну чарівницю. Оленка від подиву розтулила вуста, бо досі бачила чарівниць лише на малюнках у книжках для дітей.
– Хочу віддячити тобі за твою доброту, – сказала чарівниця, – тож виконаю твою найбільшу мрію.
Дівчинка на якусь мить замислилася, а потім відповіла:
– Хочу бути щаслива!
Чарівниця нахилилася над нею, щось сказала їй на вушко й зникла.
Оленка виросла, й ніхто в селі не був щасливіший за неї. Коли її запитували про таємницю її радості, вона лише усміхалася й казала:
– Я чинила так, як мені порадила добра чарівниця.
Минали роки, й Олена постаріла, але залишалася наймилішою й найщасливішою бабусею в селі. Сусіди, а також її онуки не хотіли, щоби чудесна таємниця щастя померла разом із нею. Тож постійно запитували її:
– Що тобі сказала чарівниця?
Врешті одного дня мила бабуся, усміхаючись, промовила:
– Чарівниця сказала мені, що всі, може, навіть не усвідомлюючи цього, потребують мене.
***
Ці два оповідання взаємодоповнюють одне одне. Перше переконує нас у тому, що кожен, безумовно, потребує інших. Не можна жити самотньо. Друге оповідання навчає, що щастя полягає в тому, щоби служити іншим. Отже, нам потрібні ближні, й ми мусимо знати, що вони теж нас потребують.