Сказати, що виховання є важкою справою, це наче сказати, що сніг білий або що пес гавкає: це щось цілком очевидне.
Набагато легше керувати ракетами, аніж керувати людьми! Хто, наприклад, може сказати, який момент слушний для того, щоб втратити терпіння стосовно наших дітей?
Багато хто знає дотепний вислів графа рочестерського Джона Вілмонта: «Перед одруженням я мав щонайменше шість методів виховання дітей. Нині маю шестеро дітей і не маю жодного методу».
Потрібно пильнувати дітей, але водночас давати їм свободу; допомагати їм, але теж дозволяти приймати самостійні рішення; поєднувати в собі категоричність з поблажливістю; бути собою і вміти зрікатися себе.
Виховання подібне до навчання їзди на велосипеді: м’яке підтримування, легке підштовхування…, а все для того, щоб за мить залишити дитину саму і дозволити їй самостійно кермувати. Той, хто прагне виховувати, має поводитись, як пасічник, котрий бере мед з вулика: рухи його обережні, робить він усе делікатно, щоб не роздратувати бджіл, які могли б напасти.
Отож, виховання – нелегка справа. Особливо в наш час. Один дотепний батько сказав мені колись жартома: «Коли ми нарешті навчилися знаходити всі відповіді, змінилися всі запитання!»
Нині перед нами постають досі незнані проблеми, виникають щораз складніші обставини. Унаслідок цього наших дітей чимдалі важче виховувати. Тут доцільно згадати прислів’я: «Діти – для виховання, сталь – для гартування», або погодитись із думкою відомого психолога Біла Козбі: «Бути батьками іноді набагато важче, аніж бути президентом США».
І що з цього?
Чи це означає, що можна впадати у відчай?
Ні! Плач не є найкращим розв’язком проблеми і, без сумніву, не допомагає у вихованні. У цій справі песимізм і нарікання мають бути заборонені.
Песимізм вбиває бажання виховувати; песимізм це риса, притаманна «відсутнім» батькам і таким, які «звільнили себе» від своїх обов’язків.
Попри все, треба сказати, і то з цілковитою психологічною і педагогічною рівновагою: не можна думати, що виховання сьогодні цілком неможливе.
Може, воно важке, але не неможливе!
Проте, аби це вдалося, потрібно чимало зусиль; передовсім обоє батьків конче мають допомагати одне одному в цьому. Ось ви дійшли до місця, коли можу відповісти, чому з’явилася ця книга?
Призначенням цієї книги є конкретна допомога (наскільки конкретна, довідаєтеся невдовзі!), а ще допомога, сповнена розуміння проблем, які будуть поставати перед вами щодня.
Коли сказати «ні»? Коли сказати «так»? Як реагувати на примхи, брехню, лихослів’я, постійні несподіванки? Віддати чи не віддати дитину до садка? Як довго дозволяти дітям дивитися телевізор? Допомагати чи не допомагати їм у виконанні домашніх завдань? Чи розмовляти з дітьми про наше розлучення?…
Смішинки!
Як бачимо, на сторінках цієї книги багато знаків питання.
Однак тут немає загадок, які неможливо розв’язати.
Проблеми вирішують, не заглиблюючись у них, а розглядаючи їх ззовні, найкраще з усмішкою.
Чи знаєте, кого можна вважати досконалими батьками?
Робітники працюють руками, ремісники – руками й головою, митці – руками, головою і серцем, але тільки ті, які працюють руками, головою та серцем, і чинять це з радістю, є справжніми батьками.
Так, з радістю.
Чому нині виховання є тортурами, жахом і справжньою драмою?
Найважливішою річчю, на яку мають право наші діти, є радість. То не вони домагалися свого приходу на світ: і саме тому не можна дозволити, щоби зустріли їх невдоволені та похмурі люди…
Пізнавши смак молока, наша дитина має якнайшвидше пізнати смак життя. І саме тому мої роздуми на різні теми пересипані педагогічним гумором і жартами. Усі вони завжди повчальні.
Невже це щось дивне? Ні, це щось цілком очевидне!
Замислюючись над цією проблемою, можна легко переконатися, що радість є головним джерелом, з котрого народжується бажання виховувати. Ніде у світі не можна жити без крихти радості, так само, як без крихти радості ніхто не може бути щасливим. Одним словом, той, кому виховання не приносить радості, не знайшов свого покликання.
Англійський письменник Джеймс Беррі сказав: «Бог дарував нам пам’ять, щоб у грудні ми могли дозволити собі троянди».
Дуже прагну, щоб діти батьків, котрі в цю мить читають ці слова, могли колись сказати: «Бог дарував нам пам’ять, щоб ми могли пам’ятати про те, що мали чудових батьків: матір і батька, котрі попри численні проблеми мали голову, здатну до мислення, а ноги – охочі до танцю».
Піно Пелегріно