Перерізати пуповину

Перерізання пуповини символізує те, що батько може й повинен зробити для добра дитини. Цей символічний акт увібрав у себе цілу низку значень. Деякі з них можна окреслити таким чином:

  • зняти заслону, яка захищає сина чи доньку від безпосереднього контакту з дійсністю, її законами й вимогами, й ознайомити дитину з тими об’єктивними умовами, що їх вона мусить виконати, щоб досягти успіху;
  • уникати ситуацій, в яких дитина сприйматиме дійсність уже “профільтрованою”, тобто крізь призму батьківських поглядів, що можуть пом’якшувати тони, змальовувати й представляти речі й справи таким чином, щоб усе виглядало менш болісно або ж не вимагало праці;
  • уникати того, щоб зіткнення дитини з дійсністю завжди супроводжувалися посередництвом когось із батьків, який усе полегшує, обходить гострі кути, підсолоджує, припасовує до смаків дитини так, щоби її життя, наскільки це можливо, не вимагало ні зусиль, ні активної участи;
  • таким чином знайомити дитину з “серйозними” аспектами життя, щоб у неї не склалося враження, що з нею не може статися нічого по-справжньому поганого, що можна уникнути розплати за власні помилки.

Педагогічна цінність страждання й поразки

Часто батьки переконані, що неможливо уникнути ситуації, в якій дитина “зіткнеться з муром” і щойно тоді зможе усвідомити те, чого застереження й добрі поради не змогли її навчити. У деяких випадках лише така ситуація, в якій дитина змушена на власній шкірі відчути болісні наслідки свої учинків, може “збудити її зі сну”, продірявивши захисну кулю, котра давала їй змогу жити ілюзорними відчуттями й переконанням, що вона є захищеною від болісних аспектів життя.

Внаслідок відсутности “страждання” дитина продовжує жити в безодні нереальности: керуючись ілюзіями, така особа сприймає себе як когось, хто стоїть понад законами життя, немовби з нею ніколи нічого серйозного не може статися. Наприклад: дитина курить і завдає шкоди своєму здоров’ю. “Коли виросту, поза сумнівом, винайдуть якісь ліки від раку”, – безапеляційно твердить п’ятнадцятирічний хлопець. Така позиція відображає ілюзорне переконання дитини, що вона завжди буде “захищена” від негативних аспектів життя, у цьому випадку – від хвороби, а навіть, як потайки думає дитина, – від смерти. Такий підхід породжує безвідповідальне ставлення до життя, коли можна собі сказати: пошуки того, що мені треба, – це не моя справа; инші мусять дати мені все, що необхідне: матеріяльні блага, добрі оцінки, свідоцтво про переведення до наступного класу. Працю, яка потрібна для здобуття всього цього, можна перекласти на инших. “Життя зобов’язане дати мені все це, – так можна коротко сформулювати суть цієї позиції, – натомість я не повинен давати нічого взамін”.

Болісне падіння, до якого призводить таке ставлення до життя, часто є єдиним способом, котрий змушує дитину усвідомити відмінність між тими законами, які діють у сім’ї й суспільстві, та тими, котрі керують її особистою долею. Отож, не завжди слід оберігати дітей від суворих уроків, які неминуче даватиме їм життя.

Уникати ситуацій, в яких дитина може на власній шкурі відчути, що таке болісні невдачі й поразки, означає не дозволяти їй усвідомити правду про себе. Коли особа уникає зіткнень з дійсністю, вона може думати, що є дуже відважною, діяльною, здатною зробити будь-що, “якщо тільки захоче” (ідеалізоване уявлення про себе), розвиваючи невизначену й непевну ідентичність, оскільки ніколи не “випробовує” себе, долаючи життєві виклики й труднощі. Її образ самої себе, таким чином, позбавлений основного відчуття: чого вона “насправді варта”. Їй бракує міцного підґрунтя для позитивної самооцінки. У цьому сенсі не варто незмінно підтримувати в дитини переконання, що вона “може досягти в житті всього, чого забажає”, не допомагаючи їй сприймати чергові вироки дійсности як указівки, які регулюють її поведінку й обмежують можливості вибору.

Що стосується самовизначення, то поразки й відкриття власних обмежень так само корисні, як перемоги й підтвердження власних здібностей.

Якщо дитина не зазнає болю, то вона не здатна жити справжнім життям, приймати обмеження (щодо здоров’я, вроди, грошей, здібностей), які завжди в ньому присутні. Життя перетворюється на нездоланну проблему для тих, які не схильні пристосовуватися, задовольнятися малим, бути терплячими, відмовлятися від чогось, витримувати те, що неминуче. Бо все це ті поведінкові реакції, які дають змогу примиритися з тим фактом, що дійсність є недосконалою, а також із самим собою та иншими людьми.

Як навчити дитину цінувати те, що вона має

Якщо пуповину не буде перерізано, в дитини зберігатимуться претензії щодо того, щоби її безконечно продовжували “годувати” инші, внаслідок чого створюються психологічні умови для виникнення “ненаситности” особи, яка постійно хотітиме дедалі більше й більше, ніколи не задовольняючись тим, що має, й не надаючи значення тому, чим володіє (не дбає про свої речі, ніколи не знає, де їх залишила, забуває свої книжки в школі, регулярно й безтурботно губить свій мобільний телефон тощо). Згідно з такою концепцією життя, щастя (тобто повне задоволення всіх потреб) є правом, яке життя (та батьки як його представники) мусить гарантувати. Праця батьків є чимось очевидним, а ту користь, яку вона приносить синові чи доньці, дитина сприймає як своє право, а не як щось, отримане від когось. Дитина ігнорує той факт, що це “право” базується винятково на добрій волі батьків, які добровільно погоджуються з ним. Тому дитина не просить, а вимагає, вважає, що це все їй належить, і навіть не намагається зрозуміти глибокого значення того, що вона отримує.

Даючи дитині змогу здобути болісний досвід, пов’язаний з обмеженнями, батько створює умови для емоційного дозрівання сина або доньки. Воно полягає в тому, що дитина перестає диктувати умови життю й домагатися (а не лише бажати), щоб усе було так, як вона цього хоче. Емоційна зрілість проявляється також у тому, що дитина припиняє “підминати” під себе дійсність, викидаючи різні коники, вдаючись до вередування, впертости, помсти, хитрощів або ж викликаючи почуття вини в осіб, які не хочуть дати того, чого дитина вимагає; одне слово, – коли дитина відмовляється від претензій на те, щоби “світ крутився навколо неї” й щоб усі виконували її забаганки.

Якщо дитина не зречеться цих незрілих аспектів характеру, це неминуче призведе до розчарування й конфліктів з життям, яке “винне” в тому, що не цілком відповідає бажанням і вимогам дитини. У результаті в дитини формується негативне й песимістичне бачення життя, яке вона сприймає головним чином крізь призму того, чого не було, чого не отримала чи навіть уявних кривд, котрих зазнала. Внаслідок такого підходу до життя “людина завжди залишається невдоволеною”, як зізнався один хлопець. І справді, того, що було одержано в результаті висунення претензій і вимог, ніколи не буває досить, воно не задовольняє апетиту так, як цього можна було б сподіватися, бо все те, що отримано, стає “річчю без душі”, позбавленою свого основного значення: те, що ми отримали, вдавшись до примусу, а не з доброї волі, перестає бути даром, який дозволяє нам відчути, що нас люблять. Річ, якої ми домоглися, є лише тріумфом нашої волі й здатности примусити когось виконати наші бажання. Це – хліб, який не вгамовує емоційного голоду.

Батько демонструє, як розпізнати отриману любов

Не піддаючись незрілим і егоцентричним претензіям дитини, батько досягає того, що вона починає розуміти, що її право отримувати щось залежить не від власної сили, а від доброї волі батьків, від любови, яку вони відчувають до неї. У результаті дитина усвідомлює, що привілеї, якими вона втішається, не здобуто (хоча їй могло так здаватися), а отримано.

Дитина, яка продовжує вважати, що найліпшою життєвою позицію є вимагати, висувати претензії, розуміє життя й стосунки між людьми поверхово й викривлено, не усвідомлюючи того, що те, що вона отримує, є, головним чином, подарунком, знаком і демонструванням батьківської доброти та їхнього бажання, щоби вона була щасливою. Вважаючи все це очевидним, дитина не усвідомлює “ціни” того, що одержує, не помічає любови, яка криється за вчинками батьків, і не може також відкрито тішитися нею.

Емоційна зрілість дитини означає відмову від претензій, що її потреби – це кредит, який слід сплачувати, її прагнення – зобов’язання инших людей, а її воля рівнозначна законові, котрий світ мусить виконувати.

Це також означає, що дитина, – окреслюючи це звичайними, але надзвичайно влучними психологічно словами, – відкриває для себе, що того, що має, може їй вистачити й вона може задовольнитися цим; що може перестати вередувати й витрачати енергію на протести чи опір, що може змиритися з тим, що не має всього, що хотіла б мати. “Таким чином, – зізнається одна дівчинка, – почуваюся сильнішою, здатною забути про багато речей і відмовитися від того, що здається мені неможливим”.

У глибшому сенсі, відмова веде до підведення риски під минулим, до примирення з власною історією, в якій, найімовірніше, не завжди все було гаразд.

Характеризуючи почуття зрілости, людина може сказати таке: “Того, що я отримав, мені може вистачити; те, що инші люди змогли мені дати, навіть якщо цього було небагато або воно було недосконалим, вважаю прекрасним і цінним; і хочу, хоча б частково, відплатити їм тим самим, бо, незважаючи на все, життя було до мене поблажливим”.

Треба відмовитися від претензій і домагань, навчитися отримувати й бути вдячним навіть лише за те, що без жодних заслуг з нашого боку доля вберегла нас від багатьох прикрощів і болю.

По суті, життя нікому нічого не винне, й усе те, що маємо, якщо глибше замислимося над цим, власне, є отриманим дарунком, оскільки навіть якщо обставини склалися так, що ми змогли щось отримати завдяки власним діям, то з таким самим успіхом могло б статися й по-иншому.

Емоційна зрілість, якої дитині допомагає досягти батьківське почуття, спонукає її до щирішого ставлення до дійсности, до більшої вдячности, до подолання жалю з приводу недосконалости світу. Дитяче почуття всемогутности, якого дитина не осмислила в контексті власного виховного досвіду й, відповідно, притаманних їй обмежень, призводить до того, що вона не здатна оцінити отриманого добра й любови, котру проявляють до неї, внаслідок чого не може відчути й зрозуміти життя в його найглибших позитивних проявах.