…погляд з боку
Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам’яті. Тоді я забуду і його жахливий покій. Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він …
Над озером висіли чорні хмари, а повітря бриніло від крику зачарованих птахів. На воді шаленіли чорні хвилі, піняві хвилі, що зараз затоплять наш утлий човник, а може, розіб’ють об кам’яне підніжжя замку лицаря Като. Зброяр стояв біля отвору й спостерігав, як я відв’язував маленького човна. Човен був припнутий у невеличкій затоці, що вгризлася в саму …
І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк. Тепер ми могли не боятись. Ми опинилися всередині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До …
Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: «Mio, допоможи мені!» У мене серце мало не зупинилося з ляку. – Юм-Юме, що вони роблять з Мірамісом? – крикнув я. – Ти чуєш? Що вони роблять з Мірамісом? – Не кричи, – відповів Юм-Юм. …
Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м’якої трави. Бо я їхав до країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости ні дерева, ні трава. Ми їхали крізь ніч. Їхали дуже довго. Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позаду нас, і ми пірнули в темряву. Місячне світло погасло, …
Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки казок. Хоч тітці Едлі це не дуже подобалося. – Знов ушнипився в книжку, – казала вона. – Тому ти такий миршавий, блідий і хирлявий, що не буваєш надворі, як інші діти. Певне, що я бував надворі, майже весь час сидів …
Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі. – Mio, мій Mio, – сказав він. – У …
Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він відтулив сопілку від уст, сплюнув, засміявся і сказав: – Ага, ви знов прийшли! Видно було, що він радий. Ми витягли …
Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня з золотою гривою. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою. Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський …
Хоч я до пуття не знав, як мені написати Бенкові. Бо ніхто на світі не пережив таких пригод, як я. Я не знав, як мені про них розповісти, щоб Бенко зрозумів мене як слід. Я шукав придатних слів, але не міг знайти. Може, треба було написати: «Зі мною сталося щось нечуване». Та однаково Бенко не …