Таємниця старого будинку

Якщо чесно, першим до цього будинку прибіг м’ячик.

Будинок старий, трухлявий, ніхто в ньому давно не живе. Вікна забиті дошками. Але увійти до нього просто – будинок будуть валяти, тож двері незамкнені. Бульдозер розвалив дві стіни, здіймаючи хмари рудої куряви, і вантажівки цілісіньку днину возили сміття. Зусібіч здіймаються нові багатоповерхівки. Може, десь на десятому поверсі оселилися господарі цього будинку. Незабаром на його місці буде дитячий майданчик. А зараз тут лише назва, що будинок. Усе розвалене, розламане – руїни.

До цих руїн і закотився м’ячик. Закотився – і зник.

Та не зовсім зник: десь він там був, але не видно де, тож Оксана полізла його шукати.

Оксана – мале дівча, років шість із половиною, очі в неї блакитні, вона їх мружить, коли дивиться на сонце.

Зазвичай вони скидаються на двох блакитних метеликів. Волосся в Оксани світло-золотаве й заплетене у дві кіски. На голові – ще один метелик із яскравої капронової стрічки, на колінах – дві зелені плями. Це мама садна зеленкою помазала. Ну, чому садна, гадаю, пояснювати не треба: бігла та й гепнулася. Як ото кортить скрізь устигнути й багато побачити, неодмінно десь гепнеш. А земля – вона ж не пухова перина, камінчиків та шклянок різних повнісінько, ото й зеленка.

І ще в Оксани – характер. Так мама каже.

– Ох і характер у тебе – жах, та й годі! – каже мама, сплескуючи руками. А тато відкладає газету, підморгує доньці й додає:

– Мій характер!

– Знайшов чим хвалитися! – каже татові мама.

– Так чи так, а я не лемішка! І доця моя теж! – твердо каже тато й знову береться до газети.

Останнє слово завжди залишається за татом. Мама махає рукою і йде до кухні.

А в Оксани просто твердий характер, ніякого жаху в нім нема. І вона справді не лемішка. Жоден хлопчик у дворі не буде з нею сваритися, а битися й поготів – відразу по шиї заробить.

Та Оксана перша в бійку й не лізе. Найдужче любить вона свого м’ячика. Під її рукою він може стрибати десять, сто і, може, й тисячу разів. То вище, то нижче, а часом поки він до землі долетить, Оксана три рази на одній ніжці перекрутиться. Одне слово, дівчинка як дівчинка.

В одному будинку з Оксаною, навіть в одному з нею під’їзді, живе хлопчик Славко. Вони дружать із Оксаною давно, ще до того, як Славко пішов до школи. Тепер він ходить до другого класу. Тобто він перейшов до другого класу, а піде до нього восени, коли закінчаться канікули. Оксана теж піде восени до школи, тільки до першого класу. А поки що вона дошкільня й любить грати в м’ячика. Аж він раптом стрибнув, перескочив доріжку, ще раз блиснув червоним боком і зник у руїнах.

Оксана перелізла грубі колоди й почала його шукати.

Славко вийшов у двір. Він бачив, як Оксана побігла по м’яча, а потім наче під землю провалилася. Дивна річ!

Хлопчик подався до руїн. Круглий годинник на високому будинку навпроти показував пів на п’яту вечора.

Узагалі Славко вийшов ненадовго. Завтра він їде до дитячого табору. Йому ще треба збиратися. Хлопчик вийшов сказати про це Оксані. А вона взяла та й пропала десь там, у напівзруйнованому будинку.

– Оксано! – крикнув Славко, підходячи ближче. – Оксано!

– Та тут я, тут, тільки вилізти не можу! – здалеку і глухо пролунав її голос.

Славко зазирнув у руїни. Там тхнуло пліснявою і, хоч стояла спекотна днина, було прохолодно і трохи непривітно.

– Ну, де ти там? – крикнув голосніше Славко, щоб підбадьорити самого себе.

– Тут, – знизу озвалася дівчинка.

Оксана сиділа навпочіпки у квадратній ямі, яка раніше була, напевно, погребом. На краю ями висіла колода, з якої дівчинка зістрибнула або впала.

– Вилазь! – суворо сказав Славко. Зрештою, він був старшим та ще й школярем.

– Як же я вилізу? Високо! – відказала Оксана й насупилася.

Славко почухав потилицю. Справді, високо. Для неї – високо. А для нього – глибоко.

– Чого тебе туди занесло? – буркнув він, озираючись довкруги.

Нічого не залишалося, як зіпхнути до ями ту колоду, а потім уже витягнути це капосне дівчисько. Колода ковзнула униз, тільки-но Славко до неї доторкнувся.

– Ставай на колоду й давай руку!

Але Оксана навіть не ворухнулася.

– Тут цікаво!

– Що ти вигадуєш?! У льоху сидіти цікаво?

– А тут коробочка біля дверей лежить!

Славко бачив, як дівчинка простягнула руку й обережно, пальчиком, помацала щось. На дні льоху Оксана здавалася зовсім маленькою. Дивлячись на неї згори, Славко почувався великим і дужим.

Шорти сиділи на ньому наче влиті, на пряжці був зображений якір, у кишені лежав складаний ножик.

Чуба Славкові підстригли, бо завтра ж їхати до дитячого табору. Волосся в нього дуже густе, його важко розчісувати, то дорослі часто дорікають мамі: «Ну чому він у вас такий скуйовджений завжди ходить?» А Славко не скуйовджений, просто в нього волосся неслухняне, в’ється і на всі боки стирчить.

Але зараз із чубом було все гаразд, на ногах – лискучі брунатні черевики, та й весь він був як нова копійка. Та ще й ніколи було йому! І кортіло хутчій упоратися з цією справою, що так не до речі йому випала.

– Немає там ніякої коробочки. І дверей там ніяких немає. Вилазь, Оксано! По-перше, я їду до табору, а по-друге, вилазь негайно! – гукнув хлопчик Оксані.

А Оксана й каже йому:

– Сказала, не вилізу – то й не вилізу!

Славко її знав. Оксана не вилізе. І тоді він, розставивши для рівноваги руки, спустився колодою вниз, щоб витягнути вперте дівчисько за комір або й за косу, – нехай не лазить куди не треба! І побачив двері.