Зустріч із Тишком

Двері були старі, з темного дерева, подекуди їх поточили шашелі, тож того вони вкрилися чудернацькими візерунками. Колись на них висів великий замок. Збереглися два залізні кільця, куди просовувалася дужка, але сам замок, плескатий і квадратний, лежав біля дверей. Славко узяв його, покрутив у руках. Замок тягуче заскреготів. А може, то не замок заскреготів, а двері рипнули, тому що вони раптом самі прочинилися.

– Ой, – прошепотіла Оксана й тихенько підвелася.

– Боїшся? – теж пошепки запитав Славко.

Двері ніби запрошували ввійти.

– Нітрохи, – невпевнено відказала вона й обтрусила куряву з сукні в синій горошок. – А що там? – тицьнула вона пальцем на двері.

– Хіба я знаю? – якомога безтурботніше відповів Славко. – Може, там картопля зберігається чи огірки солоні. Як у бабусі в селі. Там ще яблука на зиму складають.

– Я люблю яблука, – сповістила Оксана. – Ну ж бо глянемо? Усе одно тут ніхто не живе. Ніхто не сваритиметься на нас.

Оксана взяла Славка за руку.

– З’їмо по яблучку – і назад! – запропонувала вона.

– Ходімо!

І вони переступили поріг.

За дверима були сутінки. Неначе день уже минув, а ніч іще не настала. Скрізь валялися порожні діжки, старі ящики, розбиті пляшки й інший непотріб. Велике, похмуре підземелля. Навряд чи тут лишилися яблука чи огірки. Сіра стеля, сірі кам’яні стіни. Земляна долівка. І раптом у темному кутку, де нічогісінько не було видно, хтось озвався.

– Там хтось є, – ставши навшпиньки, прошепотіла на вухо Славкові Оксана.

– Авжеж, – відказав хлопчик, не знаючи, що робити: чи то назад повертатися, чи то вперед іти. І страшно, й цікаво.

Міцно взявшись за руки, Славко з Оксаною намагалися роздивитися, що коїться в тому кутку. А там хтось вовтузився й сопів.

– Гей, хто там? – тремтячим голосом запитала Оксана.

– Хто треба, той і є, – пробурчали з кутка.

Цієї миті ззаду клацнуло. Друзі озирнулися. Позаду було темно – двері зачинилися. Славко позадкував, знайшов клямку, поторгав. Марно. Двері зсередини не відчинялися.

– Ану, вилазь, хто там ховається! І зараз же відчини двері! – хоробро заявила Оксана і, витягнувши руки, щоб ні на що не наштовхнутися, рушила вперед.

– Я хочу додому, – відказав невідомо хто тим самим голосом. – У мене зуб болить.

– Так чого ж ти не йдеш додому, якщо…

Оксана зупинилася.

– Заблукав я.

Із кутка долинуло жалібне сопіння.

– Годі ревти! Іди сюди, – рішуче втрутився Славко.

Щось вийшло з кутка і сказало:

– Вітаю.

І потерлося носом об Оксанину сукню в горошок. Тому що на зріст воно було завбільшки з невеликого пса, тільки без шерсті, всеньке в зелених лусочках і з довгим грубеньким хвостом. Оксана нахилилася й побачила сумну морду з великими смутними очима.

– Ти хто такий? – лагідно запитала вона й погладила створіння по голові.

– Я – дракон. Тобто ще не дракон. Дракончик. Драконенятко. Я заблукав. І в мене зуб болить.

– Ну, якщо ти драконенятко, то зуби в тебе молочні! Незабаром випадуть, – авторитетно заявила Оксана. – Ану, роззяв рота!

Дракончик слухняно роззявив пащу. Хтозна, що там розгледіла Оксана в тій напівтемряві, але діагноз поставила:

– Зуб у тебе не болить. Зуб у тебе хитається. Ти його язиком туди-сюди попхай – він і випаде. У мене вже один так випав. Ось бачиш? – Оксана пальцем відтягнула губу й показала місце, де раніше був зуб.

– Досить про зуби! – сердито сказав Славко. – Двері зачинилися, ти заблукав, що ж нам тепер – тут і жити?

– Я додому хочу, – сумно сказав дракон.

– Я додому хочу! – передражнила його Оксана і сіпнула за хвоста.

– Це тобі не кіт усе-таки, а дракон, – зауважив Славко, а сам подумав: «Оце дивина! Дракони начебто всі вимерли давно. І ось, будь ласка!»

– І не заважайте мені! – докинув він. – Я буду думати, як нам вилізти відсіля.

– Вилізти можна тільки через країни данів і нетів! – звів на Славка сумні очі дракон. – Річ у тому…

– Тихіше, тихіше! – урвала його Оксана. – Дай людині подумати. – Їй уже ставало холодно, і вона обхопила себе руками за плечі.

– Чому ж, нехай говорить, – не погодився Славко. – Через які країни?

– Ну ось, то тихіше, то говори, – ображено відвернувся дракон.

– Так це я тебе… Я тебе так називаю! – відразу вигадала Оксана. – Я називаю тебе Тишунею. Ти-шу-ня, ім’я таке є. Тишуня, Тишко!

Великі зелені очі недовірливо глипнули на неї, але Оксана знову погладила дракона по голові.

– Ну, якщо ім’я… – погодився він.

Запала мовчанка. Тишко заплющив очі, туди-сюди похитав язиком зуба й нарешті сказав:

– О-о-ось там вихід із печери. Бачите – світло?

Справді, тепер діти побачили вдалині світлу плямку, ніби вихід із тунелю.

– Бачимо, – хором сказали вони.

– Туди і треба йти.

Славко ще раз пхнув двері. Оце халепа, їх наче замурували! Кричати марно: у руїнах немає нікого, ніхто не почує. Доведеться йти вперед. «Кудись дійдемо», – вирішив хлопчик і про всяк випадок запитав Тишка: – Ну, вийдемо ми. А далі куди йти, знаєш?

– Звідки ж я знаю, як заблукав? – пирхнув дракон.

– А що ти там про якусь країну казав? – запитала Оксана, стрибаючи на одній нозі, щоб зігрітися. – Ох і холодно тут!

– Про країну він нам потім розповість, коли ми на сонечко виберемося, – заявив Славко й рішуче попрямував до виходу. Оксана побігла за ним, а ззаду, зітхаючи, поплентався дракончик Тишко.