Ішли вони наче і швидко, але виходило повільно. То Оксана спіткнеться, то дракон озирнеться. Тільки Славко простував пружною, рівною ходою і тільки вряди-годи зупинявся, щоб його наздогнали. Світло виявилося не дуже близько, і коли вони нарешті дісталися до виходу з підземелля, Оксана геть зморилася і пленталася позаду. Хотіла вже й попхинькати, але не хотіла, щоб хлопчисько почав задаватися – ще дражнити почне.
– Ура! – закричав Славко.
Вони опинилися на зеленому березі річки. Легко вистрибнув крізь невеликий отвір Тишко, тільки Оксані довелося вилазити за допомогою рук: зависоко було. І чого це, цікаво, хлопчик так зрадів? Місце чуже, незнайоме, де чий дім – невідомо.
Довкруги росла висока папороть, зелена, з гострим листям. Гойдалися на тонких ніжках червоні й жовті квіти, над ними дзижчали бджоли. Нижче шелестіла трава. А крізь усю цю зелень було видно чисті, спокійні річкові плеса. У небі сяяло сонечко і пливли білі хмарки – наче ото в мультфільмі.
– А тепер ти знаєш, куди йти? – запитала Оксана Тишка, витрушуючи з босоніжок дрібні камінці.
Ой, так добре посидіти та відпочити! Трава густа, земля тепла.
– Тепер знаю! – радісно заявив дракон. – Через ті самі країни, про які я вам казав. Через країни данів і нетів. Правда, це небезпечно. Але іншого шляху немає. Та й річку ще треба перепливти.
– Що ж, обговоримо наше становище.
Славко вчився на «добре» і «відмінно», тому що все робив ґрунтовно. Ось і зараз він виголосив розумну промову, ніби на уроці математики вирішував складну задачку. Тільки дошки і крейди не вистачало. Напевно, тому він розмахував однією рукою, а другу за спину заклав.
– Позаду в нас – підземелля й замкнені двері. Можна повернутися і спробувати їх відчинити.
– Нізащо! – рішуче стукнула кулачком по траві Оксана. – Там холодно, і двері ми не відчинимо. Треба цим шляхом прямувати. Крім того, нас усе-таки двоє, а Тишко – сам. Якщо ми його додому не відведемо, він знову заблукає.
– Заблукаю! – із готовністю відказав Тишко.
– Попереду – річка, але я не бачу човна, – провадив Славко, – а інакше річку нам не переплисти. Плавучими засобами можуть бути…
– А я бачу: хтось до нас біжить, – прикривши долонькою очі від сліпучого сонця, сповістила Оксана. – Тільки дивно якось біжить. Славко глянув у той бік, куди дивилася дівчинка. Довгими стрибками до них прямувала невиразна довгаста тінь, то з’являючись, то зникаючи в заростях. Дракон Тишко звів хвоста і войовниче нахилив голову, ладен рішуче оборонятися від будь-якого ворога. Оксана сховалася за великий кущ, але раз у раз виглядала з-за нього від цікавості. Славко нікуди не ховався. Він стояв і чекав, широко розставивши подряпані ноги в шортах із якорем на поясі. Він не міг боятися, бо був уже другокласником, а Оксана – ще дошкільням, і її треба було захищати. А дракон… який він там дракон, як у нього ще молочні зуби не випали! Одне слово, хлопчик стиснув кулаки й намагався не боятися.
Тінь стрибнула востаннє й раптом лягла біля його ніг.
– По-моєму, це паркан упав, – здивовано сказала Оксана, виходячи з-за куща.
Дракон помацав лапою те, що лежало на землі. Це справді був паркан. Тільки в нього був дуже поганий настрій. Він кашляв, чхав і лаявся.
– Подумайте тільки, – рипів він, – ця мумія мене нагнала! Каже, нічого тобі більше огороджувати, крім баобаба. Але ж у баобабі в’язниця! Я не хочу огороджувати в’язницю!
І він знову закашлявся.
– Розкажіть усе по порядку, – сказав спокійно Славко, уже нічому не дивуючись.
– Та я вже все розповів!
Паркан трохи звівся і знову ліг на траву.
– Служив я парканом у королівстві нетів. Огороджував прегарний парк з алеями та клумбами. У парку можна було гуляти, дихати повітрям, тішитися пташиним співом. До речі, у мене була пречудова хвіртка! Здавалося, так буде завжди. Аж королем став Нетуш Перший. Глянули б ви, що він зробив із парком! Сплюндрував, знищив, красуню-хвіртку ажурну поламав і хотів мене змусити охороняти в’язницю. Я втік. Ось тепер мандрую. Сам, нікому не потрібний.
Паркан знову тяжко зітхнув, усі його дощечки одна за одною звелися й знов опустилися додолу.
Славко дивився на паркан, а думав про своє. Їм потрібен човен. Або пліт. Звичайно, їх може виручити пліт!
– Послухайте, у мене є ідея, – ляснув він себе по лобі. – Чому б паркану не стати плотом?
– А що для цього потрібно? – прорипів паркан.
– Нічого особливого, тільки переправити нас на той берег.
– У країну данів, – підказав Тишко.
– О, це я зроблю із задоволенням! – вигукнув паркан і згорнувся в рулон, а потім різко розгорнувся, мало не збивши всіх із ніг. Так він висловлював свою радість.
– Дани нам допоможуть? Вони хороші? – запитала Оксана.
– Чудові! – відповів за Тишка паркан. – Я й сам хотів до них потрапити, та побоявся, що вони мені не повірять. Адже я служив у королівстві нетів, огороджував парк. А король хотів…
– Щоб ти охороняв в’язницю. Ти вже про це розповідав, – перебив його Славко. – Хутчій до діла. Тишку, Оксано, допоможемо парканові спуститися на воду!
Недарма на поясі в Славка був якір – він уже почувався капітаном.
– Обережно, не черпай води! – командував він, стоячи на березі й спостерігаючи, як паркан намагається рівно лягти на воду. Оксана метушилася, підштовхувала його скраю, а Тишко підставив свого грубого хвоста, щоб паркану було легше сповзти з берега.
Нарешті пліт легенько загойдався на хвилях. І тут усі побачили, що немає вітрила. Та й весел нема. Як же пливти?
Славко заклав руки за спину й почав ходити берегом, наче справжній полководець, який обдумує майбутній бій.
– Як же нам пливти? – проспівала тоненько Оксана. Вона встигла сплести вінок із яскравих квітів і надіти його на Тишка, що покірно підставив велику зелену голову.
– Пливти – це що? – пролунав тихий голос із-під найбільшої папороті.
– Пливти – це пливти, – мудро відказав Славко й умить похопився: – А хто це мене питає, га?
– Це я, блакитний вітер, – відповів голос.
– Вітер? Нам і потрібен вітер! – Славко зупинився біля куща. – Вітер може дмухнути у вітрило, і пліт попливе!
– У нас немає вітрила, – заперечила Оксана, але Славко насупив брови. Хоч вони були зовсім світлі, ріденькі та й насупилися не дуже грізно, Оксана вирішила не заважати своєму старшому другові й замовкла.
– Я із задоволенням виконав би ваше прохання, але боюся втратити чарівного капелюха, – прошелестів вітер.
– Ох, я із задоволенням потримаю ваш чарівний капелюх! – церемонно уклонившись кущеві, сказала Оксана. – Покажіться нам, будь ласка, шановний невидимко!
Захиталося, загойдалося листя папороті, і з нього, немов блакитний туман, звиваючись, виплив їхній раптовий знайомець. Якщо ви хочете уявити собі, яким був той вітер, то зробіть ось що. Налийте води у велику миску, поставте її на осонні та й гляньте в неї. Ви побачите своє відображення. Тепер усміхніться найдобрішою з усіх ваших усмішок і легенько гойдніть мискою.
Отакий і той вітер був – із усміхненим, мінливим обличчям.
– Ти мені подобаєшся, – зауважила дівчинка, перекинувши косу за спину.
– Ви мені теж, – чемно відказав блакитний вітер. – Але мій капелюх…
– Давай його сюди!
За хвилю капелюх, чи, радше, сіра непоказна панамка, опинився в неї в кишені, яку вона ще й шпилькою зашпилила задля надійності. Цією шпилькою мама застібала Оксані кишеню, коли в ній лежало щось цінне. Наприклад, носовичок або гроші на морозиво.
– Як нічого не придумаєте, то я сам попливу, – шубовскаючи у воді, заявив паркан.
Дракон ухопив його лапою і притримав, щоб він таки не поплив.
– Якби було простирадло чи бодай рушник, ми зробили б вітрило, – прикро почухав потилицю Славко.
– У мене є носовичок, – сказала Оксана й витягла хустинку, яку вона поклала до іншої кишені, без шпильки.
Славко аж одвернувся. Що можна зробити з такого крихітного клаптя тканини? Але вітер думав інакше. Він помацав хустинку, і вона розгорнулася й затріпотіла, наче біла пташка.
– Ти тільки міцно тримай її, і ми… як це… попливемо, – видихнув він.
Звичайно, фахівці з вітрильного спорту скажуть, що цього бути не може. Вітрило повинне кріпитися на реї линвами тощо. Але ж Оксана й Тишко не знали, що такого вітрила не буває, Славко промовчав, а блакитний вітер уперше в житті гнав пліт по воді, тому в них усе чудово вийшло.
Сяяло сонечко, лисніла зелена луска на Тишкові, а паркан плив обережно, щоб не розполохати риб. Вони виринали з води і круглими нерухомими очима розглядали мандрівників, що пливли собі тим плотом. Спокійна вода тихенько похитувала пліт і несла його далі й далі від зеленої галявини.
Славко віддавав фантастичні команди на кшталт «Свистати всіх нагору!» або «Рульовий, два румби праворуч!» Тоді Тишко опускав хвіст у воду і спрямовував пліт у потрібний бік. А Оксана піднімала хустинку якомога вище, але при цьому сердилася на вітер. Він цю хустинку в неї мало з рук не видирав. Капітан пильно вдивлявся в протилежний берег, що помалу наближався. Крізь прозору воду вже було видно піщане дно.
– Як називається ця річка? – Оксана вже не стояла, а сиділа на плоту, бо геть втомилася.
– Річка називається Бури-Бури, – відповів Тишко, вкотре опускаючи хвіст у воду. – Це вона тут така тиха. А якщо повернути он за той річковий вигин, там вона як сказиться, як запіниться, я-а-ак забурчить – тільки тримайся!
– Усе! Набридло! – Оксана запхала носовичка до кишені. Пліт іще трохи пройшов за інерцією й зупинився. – Звідки ти все знаєш? – сердито крикнула дівчинка дракону. – Заблукав, а знаєш!
– Ми тут із татом літали, – Тишко мало не впав у воду. Тепер він намагався хвостом підгребти до берега.
– У тебе крил немає! – не вгавала Оксана.
– Дай сюди хусточку! – Славко майже видер крихітне вітрило з її рук.
– Не старайтеся, заховайте цей непотрібний квадратик, – вітер ліг Тишкові на спину і заплющив очі. – Дівчинка дуже хотіла, щоб ми пливли, то ми і пливли, а я тут майже ні при чім.
На щастя, берег був зовсім поруч. Славко зістрибнув у воду і разом із Тишком підтягнув пліт до берега.
– Я літав у тата на спині, коли був зовсім маленьким, – пояснив на ходу Тишко.
Він сопів, лусочки на його спині аж наїжачилися. Паркан уже намок і став важкий, та ще й удавав, ніби не може поворухнутися. Йому подобалося, що його несли на руках! Тобто трохи на руках, трохи й на лапах.
– Наче ти зараз великий, – бурчала Оксана.
– Та облиште ви! Я, зрештою, командир! – Славко спіткнувся, і тому голос у нього був сердитим.
У Оксани рот округлився, ніби вона збиралася вигукнути: «О-о-о!» Але вигукнула вона зовсім інше:
– Хто тебе призначав командиром, цікаво знати?! Я знайшла двері, я перша увійшла до підвалу, я…
– «Я» – остання буква в алфавіті. Знаєш ти хто? Дівчисько!
Спантеличена такою заявою, Оксана замовкла.
Тим часом пліт уже витягли на берег. Оксана стрибнула на сухий жовтий пісок; паркан нарешті сам стрепенувся, перекинувся і вклався на сонечку мокрим боком догори.
Пісок був чистий, справжнісінький пляж – тільки засмагай.
– Зовсім непогано бути плотом, – мрійливо мовив паркан, обтрушуючи від піску кожну дощечку, – я обов’язково поплаваю ще. Мені це подобається. Коли я охороняв парк…
– А мені не подобається, що сюди йдуть якісь дивні істоти. Не йдуть, а скрадаються; по-моєму, вони хочуть нас захопити в полон! – Славко стривожено вдивлявся в постаті, що прямували до них.
Усі обернулися в той бік. Тільки насуплена Оксана порпала ямку в піску й дивилася, як вона наповнюється водою.
– Ти не загубила мого чарівного капелюха? – стривожено запитав блакитний вітер.
– Нікуди він не дінеться, твій капелюх, – відказала дівчинка, продовжуючи оте піщане будівництво.
Вітер сердито свиснув і полинув у височінь. Згори він усе побачив, опустився додолу маленьким крученим вихором і сказав:
– Сюди йдуть нети. Це дуже небезпечно. О-о-ось там бачите блискучу срібну межу? За нею починаються володіння данів. Потрібно встигнути туди, поки до нас не дісталися нети. Там ми будемо в безпеці. Біжімо! Швидше!
Він підхопив Оксанині босоніжки, Славко силоміць звів Оксану на ноги й потягнув її за руку. Пісок був сипкий, ноги грузнули, і тоді друзі по-справжньому злякалися. Злякалися, бо озирнулися і встигли розгледіти істот, що їх наздоганяли.
Сірі, з квадратними тулубами і квадратними головами, нети незграбно, перевальцем переставляли негнучкі ноги, побрязкуючи безліччю замків, що прикрашали їхні груди.
– Якби я був великий, я б їм показав, – відсапуючись, бурчав дракончик. Він біг, загрібаючи пісок лапами.
– Швидше, швидше! – квапив вітер, то забігаючи вперед, то відстаючи.
Уже чути було важке сопіння переслідувачів.
– А що їм від нас потрібно? – жалібно запитала Оксана. Вона знесилювалася.
– Не балакай, бережи сили! – Пісок набився Славку в черевики і дряпав ноги.
Паркан довгими стрибками вже дістався до срібної межі.
– Це – кордон поміж данами й нетами! – крикнув Тишко. – Швидше!
І тоді Оксана раптом висмикнула свою долоньку.
– Не тягни мене! Мені боляче! Мало руку не відірвав!
Вона зупинилася. Тишко обернувся до неї й почав підштовхувати вперту дівчинку мордою.
– Що за фокуси?! – розлютився Славко і зробив кілька кроків уперед. Зрештою, він теж може розгніватися! Подумати лишень – тут така халепа, а вона вередує! У неї, бачте, кепський настрій!
Славко вже ступив на срібну межу, за якою підстрибував від нетерплячки паркан. Нети побачили, що здобич уже вислизає, і чимдуж рвонули вперед. Хоч на вигляд вони здавалися незграбними, однак бігали дуже швидко.
Паркан, вітер і хлопчик не встигли отямитися, як в одного з переслідувачів клацнули замочки і… Цього навіть уявити ніхто не міг: у квадратному тулубі зникли Оксана з Тишком!
Нети на мить зупинилися біля межі, люто глянули червоними круглими очима на втікачів, мов за командою, обернулися і помчали назад.
Славко розгублено дивився на те місце, де щойно були його друзі. Оце – сліди маленьких босих ніг, оце – доріжка від Тишкового хвостика.
– Їх що… з’їли? – із жахом запитав хлопчик.
– З’їли – це що? – вітер обережно поставив коло Славка Оксанині босоніжки.
– Ні, їх не з’їли, – глухо сказав паркан. – Їх у полон взяли.
– Що ж нам робити?!
– Іти до данів та просити допомоги, – паркан приготувався стрибати далі.
– А, може, спробувати самим їх виручити?
Славко бив кулаком об кулак і сварився на себе. Подумаєш, на дівча образився! Воно ж дошкільня! Звикло мамі з татом голову морочити. Ось до школи піде – стане серйозніше. Треба було тягнути його за собою, зрештою, й відшльопати! Перед дівчам розгубився!
– Ні, самі ми нічого не вдіємо. Не будемо гаяти часу! – І паркан попрямував до великого білого будинку, що виднів удалині.
Славко понуро йшов за ним, відвертаючи убік мокре від сліз обличчя.
– І навіщо я віддав їй капелюха?! – вигукнув вітер. Вітер був добрий, але занадто легковажний.