У полоні в нетів

– Тьху! – Тишко виплюнув соломинку, що потрапила йому до рота.

– Не плюйся, будь ласка, ти тут не сам, – сердито зауважила Оксана. Вона спробувала заплести скуйовджене волосся у дві кіски. – Куди це ми потрапили?

– Що ж мені, солому їсти?! – раптом пирхнув Тишко й навіть зубами клацнув.

Оксана здригнулася: вона ще не чула, щоб дракончик зубами клацав.

– Чого ти лютуєш? – тепла дівчача долоня погладила шорстку Тишкову спинку. – Подумаймо, як звідси вибратися.

Приміщення, схоже на залізну шафу, прямо скажемо, було тісненьке. Звівшись на задні лапи, Тишко передніми впирався в стіну, а хвіст його був задертий і впирався в протилежну стіну, від чого скидався на перевернуту літеру Л. Ото дракон і лютував. Стояти ж незручно! Та ще й трясе, наче їдеш возом нерівною дорогою.

– Мені здається, ми кудись рухаємося, – помовчавши, сказала Оксана. – Я весь час спиною об стіну б’юся.

– Ще й як рухаємося! Я про цих нетів наслухався! У кожного нета замість тулуба – залізна коробка із замками. Ото загарбають щось, кидають у ту коробку й замикають на замки.

– Це ж вони й нас у таку коробку запхали! Навіщо? – жахнулася дівчинка.

– Навіщо, навіщо… Вони ж нас у полон узяли! Тепер, напевно, до в’язниці несуть.

Тишко спробував підібгати хвоста під себе. Це йому спочатку вдалося, але тепер він головою впирався у верх коробки.

– А що, як вони нас зовсім не випустять? Ніколи! – схлипнула Оксана й міцно обняла дракончика. Хоч він і колючий, але свій усе-таки.

Цієї миті щось клацнуло, і Оксана з Тишком стрімголов полетіли на землю.

– Ми зловили ворожих шпигунів! – прогудів над ними металевий голос. – Трьом вдалося втекти за срібну межу. Встаньте і вклоніться королю нетів – Нетушу Першому!

– Нізащо! – дівчинка підвелася й обтрусила коліна.

Тишко обтрушувався, мов здоровецький пес після дощу.

Вони були у великій похмурій залі. Вікон було багато, але шибки в них були каламутні, сірі, то відразу все й не розгледиш. Між вікнами, на закіптюжених стінах, – підставки для смолоскипів. На підлозі – сірий волохатий килим, що провадить до величезного червоно-чорного трону. На троні сидів король.

Його тонкі губи стиснулися в одну лінію. Темне пряме волосся закривало лоб до самих брів, і очі, немов двоє чорних хижих звірят, визирали з-під лоба, наче із засідки. Обличчя було бліде, ніби король довго хворів або сидів у погребі, без сонця. Корона в нього була на самісінькій маківці – тьмяна, давно не чищена. Виструнчившись, нети стояли в темних кутках, а два вояки – біля трону Нетуша Першого.

– Хто вас послав і з якою метою? – губи короля трохи ворухнулися, та нерухоме обличчя навіть не здригнулося.

Узагалі, Оксані належало злякатися: король усе-таки. Та ще й такий непривітний. І вояки довкола. Ви ж пам’ятаєте, у неї – характер. Король їй страшенно не сподобався. Вона похитала головою і сказала:

– Треба спочатку запитати, розібратися, а потім робити висновки. Так мій тато каже. А він завжди каже правду. Ми ж Тишка додому ведемо. Він маленький і заблукав. Ой!

Останній вигук ніякого стосунку до короля не мав. Оксану щось кольнуло в п’яту, і вона стрибала на одній нозі, намагаючись роздивитися, що ж там кусається.

Король здивовано дивився на її стрибки, потім обернувся до вояків і тицьнув на неї пальцем, худим і прямим, як палиця:

– Що за танок виконує ця істота?

– Нічого собі танок! – вигукнула Оксана, роздивившись нарешті тоненький дротик, який спокійнісінько заліз у п’яту. – Нічого собі танок! – повторила вона, а потім сіла на килимі й витягла залізну скалку.

– Детальки тут розкидаєте?

Із крихітної ранки витекла крапелька крові.

– Мені б мама зеленкою це місце помазала, зелененькою такою зеленкою. Так у вас хіба є зеленка?

– Що?! – король підвівся з трону. Нети грізно загомоніли й оточили полонених. – Зеленка?! – заверещав король. – Зелена?! Хто в моєму королівстві сказав «зелена»? Тепер мені ясно, що це – розвідники данів! Що ви хотіли в нас вивідати?

– Чого це він так заволав? – озирнулася на Тишка Оксана. – Зеленка – вона, звичайно, зелена. Якій же їй іще бути? І ви зовсім даремно так турбуєтеся: ми нічого не встигли у вас вивідати. Ваші коробки… Вибачте, ваші нети напали на нас із доброго дива, нічого не запитали, а ми їм нічого не сказали.

– Ага, попалися! – скрикнув товстий нет. – Зізналася, що не встигли! Ваша величносте, ми вчасно схопили цих зухвальців!

– Та що у вас тут видивлятися! – розгнівалася Оксана, розвівши руками і тупнувши ногою. – Сірість та нудота сама! Ані квіточки, ані листочка! Кажу ж, Тишка додому вели. Ото вже нетямака, а ще король!

Король підняв руку.

– Досить! Завтра на світанку ми перейдемо срібну межу і знищимо данів, а разом із ними – усю цю мерзенну зелень, – він насмішкувато вклонився дівчинці. – Невдалий час обрали ви для подорожей, любі гості. А цей, – він тицьнув пальцем на Тишка, – дуже схожий на того, що кусається й голосно кричить «гав-гав»!

– На дворнягу, ваша величносте! – запобігливо підказав тонкий нет, чий тулуб нагадував погнуту ринву.

Оксана присіла біля Тишка й докірливо сказала:

– Щастя ваше, що він іще зовсім маленький, драконенятко. А то він вам показав би.

– Вона вам погрожує! – прикривши рота долонею, потягнувся до короля товстий нет. – Це дуже небезпечні шпигуни, ваша величносте!

Нетуш Перший загорнув на грудях сіру мантію, обличчя його ще дужче зблідло, у чорних неприязних очах спалахнули блискавки. За вікнами палацу відразу потемніло, немов настала ніч, світло смолоскипів пригасло, з кутів повиходили тяжкі квадратні нети.

– На світанку запроторити їх до в’язниці! – звелів король. – І дівчисько, і цього… цього…

– Дворнягу, – захихотіла ринва.

Король зліз із трону і зник у бічній галереї, навіть не глянувши на покірно схилених нетів.

Тільки за королем грюкнули двері, нети оточили бранців і, підштовхуючи, повели до крутих сходів. Вони піднімалися вгору, голова в Оксани вже геть пішла обертом, а треба було йти і йти.

Нарешті сходи привели до старих обшарпаних дверей. Не відчиняли їх, мабуть, сто тисяч років. Так подумала Оксана, коли вартові по черзі кректали біля замка й ніяк не могли його відімкнути. Нарешті в замку щось клацнуло, він протяжно зарипів і піддався. Їх заштовхнули до маленької кімнатки, де тхнуло цвіллю і мишвою.

– Не бійся, Тишку! – голосно крикнула дівчинка навздогін нетам, які пішли собі. – Не бійся! Нічого нам боятися цих іржавих коробок! Подумаєш, замкнули! Дуже добре! Не будемо бачити ваших вирячених очей і безглуздих замків на животах! Це ж треба таке вигадати – живіт на замок замикати!

І тихенько на вухо дракончику додала:

– Славко обов’язково щось вигадає, ось побачиш. Він у нас розумник, у нього в щоденнику тільки гарні оцінки. Не може ж він нас у біді покинути?!

Тишко згідно кивнув.

І лише тепер Оксана звернула увагу, що він весь час мовчить.

– У тебе що, знову зуб почав боліти? Ти чого відмовчуєшся?

– Ану, поглянь на мене, – якось дивно мовив Тишко, – уважно поглянь.

Оксана витріщила очі.

– Ну дивлюся, дивлюся, то й що?

– Добре дивися!

– Та ну тебе! – відмахнулася Оксана й раптом скрикнула: – Ой, у тебе вогник у роті палає!

– Ага, таки є! – Тишко переможно розтуляв і стуляв пащу, і в її глибині справді щось ніби жевріло. – Це я потроху росту. А як стану зовсім дорослим, у мене з пащі буде шугати полум’я і йти дим.

– Ото добре буде, Тишуню! – Оксана притулилася до драконячого писка й зітхнула. – Та коли ти ще виростеш? А завтра нас хочуть до в’язниці запроторити. А навіщо? Хіба ми в чомусь винні? Ми їх вперше бачимо. Ех, шкода, що ці нети не бояться тебе нітрохи…