Королівська рада

Поки Оксану з Тишком вели до тієї кімнатки, король уважно вислухав своїх радників.

Після того, як королівство зробилося сіре, наче мишача шкурка, головними серед його мешканців стали залізні нети. Хоч кого могли вони схопити й запроторити до в’язниці. Їх не можна було ні вблагати, ні розжалобити. Тому люди ховалися вдома, намагаючись зайвий раз не потрапляти на очі королівським воякам. А ті, хто перейшов на бік короля, прозивали себе не людьми, а нетами, щоб догодити Нетушеві. Але все одно всі знали, що вони просто лестивці й підлабузники! І тому всім їм давали прізвиська.

Так було і з королівськими радниками. Одного з них прозвали Довганем, а другого – Коротуном. Кожному з них хотілося бути першим радником, щоб отримувати від короля більше милостей, а від усіх інших – більше почестей.

Саме тому вони радили навперебій, а часом і геть суперечили одне одному.

– Їх треба назавжди замкнути у в’язниці, й ви правильно зволили розпорядитися, – шепотів на вухо королю Довгань.

Коротун лютував, що не встиг сказати цих слів раніше, кусав губи, просто-таки потерпав, думаючи, що б його ото вигадати.

– Ох, ваша величносте! – вигукнув він нарешті. – Яка користь від ув’язнення цих чужинців? Який у цьому сенс?!

– Що ж ти пропонуєш? – обернувся до нього король.

Довгань аж закашлявся з досади – вліз усе-таки Коротун!

– Я пропоную вимагати в данів викуп! – дуже задоволений своєю мудрою пропозицією, Коротун широко посміхнувся.

– Вимагати, щоб вони віддали нам решту зловмисників, і ми їх усіх разом посадимо до в’язниці! – квапливо встряв Довгань, злякавшись, що може втратити увагу короля.

– Та не про це річ! – відмахнувся другий радник. – Накажіть мені говорити, ваша величносте!

Король звів руку. Правильніше було б стукнути кулаком по столу і гримнути на Довганя. Але в короля і рука була квола, й стола під рукою не було. Та й радники відразу замовкли, бо опустити руку король міг по-різному. Покаже на двері – значить, забирайтеся геть. А махне рвучко – прибіжить кат і відітне голову, наче її й не було.

– Говори! – наказав король, втупившись важким поглядом у Коротуна.

– У лісі біля данів є джерело добрячої олії для смолоскипів. Навіщо їм джерело? У них у кожному домі сяє перо жар-птиці.

– Що? – здивовано запитав король.

– Вони – дурні, ваша величносте, і не розуміють, як це добре – користуватися смолоскипами, – поспішно пояснив радник. – Нехай вони дадуть нам стільки олії, скільки ми захочемо. Тоді ми віддамо їм дівчисько і…

– Дворнягу, – вставив Довгань.

– І дворнягу, – погодився Коротун.

Король замислився, нахиливши голову.

– Пообіцяємо, що віддамо, – глухо мовив він за кілька хвилин, і очі його спалахнули недобрим вогнем.

– А як дани нам повірять, ми нападемо на них, – сказав старий радник, що досі мовчки стояв у кутку. Його боялися навіть нети, тому що він орудував найпотаємнішими королівськими справами й не знав ні доброти, ані милосердя. Звали його Нет Похмурий.

– Добре! – похвалив Нетуш. – Пора вже вколошкати цих данів! Потрібно приспати їхню пильність і самим готуватися до війни. Скрізь має бути порожньо й сіро, як у моєму королівстві! Ми привозимо олію для смолоскипів здалеку. Чому? Данське джерело має належати мені!

Бліде обличчя короля зблідло ще більше. Палаючі смолоскипи відкидали тіні від його плаща, – поли його знай розвівалися, бо король ходив туди-сюди своїм кабінетом.

– Ми підемо далі! – вигукнув він. – Іще далі підуть нети! Ми будемо боротися до перемоги!

– Великий королю, навіть у вашому королівстві є підданці, котрі гадають, що єдине, за що варто боротися, – це справедливість, – зауважив Нет Похмурий. Тільки він міг дозволити собі таку вільність.

– А це вже ваша справа, – рвучко обернувся до нього король, – переконати всіх, що війна, яку ми починаємо, – найсправедливіша з-поміж усіх воєн!

– Я зрозумів вас, ваша величносте, – схилив ковтунувату голову Нет Похмурий.

Король зупинився посеред кабінету й наказав:

– На світанку війська вивести до кордону. Ти, Нете Похмурий, будеш провадити з данами облудні перемовини про викуп. Та так, щоб вони повірили тобі! Забий їм баки – і вперед! І перемога! Знищити всі квіти, дерева, траву, саме слово «зелений» заборонити!

Голос Нетуша Першого зірвався, поли плаща розвівалися, й тіні сахалися на стінах, наче то був великий хижий птах, що не міг знайти собі місця.

– Так і буде, ваша величносте, – так зловісно відказав Нет Похмурий, що Довгань і Коротун здригнулися.

– А тепер – усім спати, – втомлено закінчив король. – Заберіть світло!

І палац володаря сірого королівства поринув у пітьму.