Одна голова добре, а шість – краще

Відважному Дану снився гарний сон. Нібито він пішов порибалити, закинув вудки до чистого глибокого озера, і йому щастило. Величезна щука вже лежала на піску, а на другій вудці смикався великий вусатий сом.

І тут його розбудили. Маленький Даник вбіг до спальні й заволав не своїм голосом:

– Тату, тату, прокинься швидше, термінова звістка!

Відважний сів на ліжку, протер очі й ляснув сина нижче спини.

– Якщо тобі сниться сон, то дивися його сам, а не галасуй. Марш до ліжка! – І заплющив очі, сподіваючись, що ще встигне витягнути на берег гладкого ледачого сома.

Але Даник не відступався.

– Я правду кажу! – він простягнув листа, написаного Нетушкою. – Читай!

Почухавши бороду й недовірливо подивившись на сина, Дан Данів узяв листа в руки.

– Ага, – озвався він, – я завжди казав, що треба бути у всьому обізнаним… Спасибі тобі, мій маленький гусаче.

– Ніякий я не гусак, – трохи образився Даник, і його рожеві вуха настовбурчилися від досади.

Відважний лагідно посміхнувся до малого.

– Є така легенда, що гуси врятували Рим. Вони заґелґотіли вночі й усіх побудили. Ворогам не вдалося підкрастися до міста непомітно.

– Усе одно я не гусак, – опирався Даник.

Батько підхопив його на руки, підкинув мало не до стелі і погодився:

– Звичайно, ти не гусак. Ти орел у мене!

Він покрутив записку й так, і сяк.

– Хто ж тобі повідомив, і чи можна вірити цьому листу?

– Мені повідомив друг! – твердо сказав Даник.

Відважний примружив одне око – чи не з’явиться сом? Але сом не з’являвся. Він зник разом із озером, вудками й навіть уже спійманою щукою.

– Ну якщо так, то скликаємо військову нараду. Гей, хлопчино!

Хлопчина ніби й не спав: очі чорненькі, блискучі, як хрущі, ото тільки не гудуть. Щічки з ямочками, усмішка напоготові, штанці підтягнуті – куди бігти?

– Клич Дана Здорованя і друга дівчинки, яка до полону потрапила. Його це теж стосується.

Даник заліз у батькове ліжко, вкрився до самого носа і лежав тихесенько, щоб не прогнали.

– Вибачте, ви так голосно розмовляли, що я все чув, – запливаючи до кімнати, прошелестів блакитний вітер. – І знаєте, дещо вигадав.

Переставляючи дощечки, через поріг переліз паркан і став півколом біля крісла, де зазвичай сидів Дан Данів. Зараз він, правда, там не сидів, а стояв біля дзеркала, поправляв сорочку.

– Як я розумію, зараз з’явиться третій.

Наче відгукнувшись на ці слова, увійшов Славко. Обличчя його було бліде, змарніле, але погляд твердий, наче він раптом подорослішав.

Дан Здоровань уже дві хвилини стояв біля вікна й чекав, що скаже Відважний. А той застібнув червоні чоботи з високими халявами, вбрався в королівську одіж, розчесав бороду, і в погляді його зблиснула рішучість та ясність думки.

Уважно озирнув він присутніх і запросив сідати.

– Сідайте всі. Одна голова добре, а шість – краще. Будемо думати. Даник сповістив нам… Данику, де ти?

Як вихором здуло Даника з ліжка. Ось уже стоїть у нічній сорочці, але такий бравий вигляд у нього, наче зараз готовий хоч у бій, хоч у розвідку.

– Доповідай! – Відважний сидить у кріслі, ногу за ногу заклав, руки на колінах, голова гордо назад відкинута.

Даник недарма був королівським сином. І поглядом схожий, і поставою. Заговорив розважливо й неквапливо.

– Завтра може статися лихо. Можуть згаснути яскраві зірочки, зелене із сірим змішається. І ще там є живе, якому потрібно бути зовсім в іншому місці.

Доповів та стоїть виструнчившись. Звик до порядку і тримається гідно.

– Молодець. Вільний.

Даник знову в ліжку. Але вже не ліг – сів скраєчку і завмер.

Узагалі дани воювати не любили, непотрібна це була для них справа. Але їм часто доводилося захищатися від нетів, що промикалися до їхнього краю й капості різні коїли. Такі от неспокійні сусіди дісталися данам! Тому – що поробиш! – разом із посадами головного садівника, головного управителя птахів і метеликів, головного спостерігача за гарною погодою була в данів і посада головного військового радника. А головним військовим радником, як ви, напевно, здогадалися, був Дан Здоровань.

– Усі чули? – Відважний турботливо посадив на підвіконня крихітку-павучка, який спустився зі стелі. Павучок задріботів тонкими ніжками і побіг у садок. – Зовсім знахабніли, хочуть срібну межу перейти.

– Не бувати цьому, Відважний! – вигукнув Дан Здоровань. – Уздовж кордону станемо, нікого не пустимо.

– Уздовж кордону – це добре, – блакитний вітер виплив на середину кімнати, – але я тут на дозвіллі дещо придумав, про що вже мав честь вам доповідати.

– Там Оксана з Тишком! – не втерпів Славко. Він почувався винним у тому, що вони влипли в халепу, і тепер нічого не пошкодував би, аби лиш їх урятувати.

– Авжеж, либонь, цього разу їм не викуп потрібен, – замислено промовив Дан Данів. – Тут справа серйозніша.

– Ось я і пропоную серйозне діло. Не забувайте, будь ласка, що я й сам у цьому зацікавлений – адже дівчинка забрала мій чарівний капелюх.

– Може, потрібно перепливти річку, то я готовий, – прорипів паркан і переставив усі свої дощечки, намагаючись при цьому не подряпати підлогу.

– Пливти потрібно, але не річкою, – ухильно відповів блакитний вітер. – Так ось, мій чарівний капелюх дуже багато для мене значить. Річ в тому, що капелюх, який опинився в дівчинки, незвичний…

– Ти ж обіцяв розповісти про свій план, – урвав його Славко. – Про капелюх ми потім поговоримо.

Однак Відважний розсудив інакше. Він покликав хлопчину і наказав йому принести іншого капелюха. За хвилю вітру вручили фантастичний витвір із пір’я, квітів, хитромудрих візерунків із вовняних ниток і з барвистою китичкою вгорі.

Поряд із таким головним убором його капелюх, який, як ви пам’ятаєте, був схожий на прану-перепрану панамку, здавався б узагалі таким, ніби його бегемот жував-жував та й виплюнув.

Вітер помацав ту дивовижну річ, подув на кожну пір’їнку і квіточку, зітхнув і відмовився.

– Якщо я візьму цей пречудовий дарунок, – зауважив вітер, – то можу забути про свого старенького капелюха. А я до нього звик.

Славко нервував. Вони клопоталися дрібницями. Час минав, а ще ніхто нічого не запропонував.

Але тут вітер став надзвичайно серйозним і попросив усіх нахилитися до нього.

– Я довіряю вам велику військову хитрість, – прошелестів він ледь чутно, – і потрібно дотримуватися секретності! Я пропоную…

Та цієї миті, любі мої читальники, у мене в кухні збігло молоко. Поки я хапала каструлю, здувала піну, вітер уже все розповів. Головний радник записав план операції до грубенького блокнота. Славко про щось розмовляв із Даном Відважним, а паркан то згортався, то розгортався від хвилювання.

Я кинулася до Даника, щоб розпитати, про що все-таки домовилися, але Даник міцно спав, загорнувшись у теплу татову ковдру.

Нічого не залишалося, як чекати до ранку, коли все стане зрозуміле.