Королівство нетів залишилося позаду. Але труднощі поки не минали. Паркан без цвяхів складався тепер із окремих дощечок. Славко зв’язав його своїм поясом із морською пряжкою та Оксаниною стрічкою. Чималенький клумак вийшов. Ніс його на собі Тишко.
Іти кам’янистою стежкою було важко, ноги ковзали й чіплялися за каменюки. Оксана чвалала ззаду, вигляд у неї був сумний і втомлений.
Тільки блакитний вітер уже встиг відпочити. Він торкнувся Оксаниної щоки і прошелестів їй на вухо:
– А мій чарівний капелюх ти не загубила?
– Та забери його, будь ласка! – розсердилася Оксана. – Тягаємо його, бережемо, а він, може, зовсім і не чарівний!
– Може, – незворушно погодився вітер. – Але я до нього звик.
І він обережно взяв пошарпану панамку.
– Їсти хочеться, – зітхнула дівчинка. – Там, у комірці, одне тістечко залишилося. Я Тишкові пропонувала, він відмовився, так воно й лежить там у кутку, на столику.
– Спустимося в долину, може, там нас нагодують, – невпевнено сказав Славко, щоб підбадьорити всіх.
– А може, і самих з’їдять, – зауважив вітер.
– Тобі що, порожнечу не з’їдять! У тебе і їсти нічого, хіба що твій капелюх, – буркнув Тишко.
– А тобі неодмінно потрібна компанія, зелена відбивна? – вітер кинув у дракончика жменю камінців.
– Припиніть негайно! – гримнув на них Славко. – Знайшли час!
Мандрівники вийшли до незвичайного одноповерхового будинку, схожого на кам’яний барак без вікон. Навколо нього була сіра стіна, в якій начебто не було дверей.
– Як ти думаєш, що це таке? – мимоволі приглушивши голос, запитала Оксана Славка. Вона з цікавістю роздивлялася споруду.
– Підійдемо ближче – дізнаємося, – коротко відповів хлопчик.
Раптом пролунав шум, наче по камінню дернули величезною терткою. Стіна здригнулася й розтулилася, відкриваючи вхід. Звідти, просто на мандрівників, вийшли…
Знаєте, хлопчики й дівчатка, мені дуже прикро, але наші друзі потрапили до тієї шахти, де видобували сіру фарбу. Тому й вийшли до них назустріч, гуркочучи замочками, два нети.
Як по правді, я й не підозрювала, що вони сюди потраплять.
На карті зазначалося, що за цією горою розташована держава коників-скрипалів. Там усі грають на скрипках. Хоче мама посварити сина – грає сердито. Побився син у дворі – скрипка просто ридає в нього в руках, а він тільки сльози їй втирає. Пора обідати – обідній марш. Пора спати – колискова.
Воно, може, трохи незвично – від ранку до ночі музика. Зате безпечно!
Несподівана зустріч із нетами, від яких мандрівники щойно втекли з великими труднощами, не віщувала нічого доброго.
Щоправда, ці нети були не такі войовничі, як ті, що зібралися воювати з данами. Вони лише охороняли шахту, де видобувалася сіра фарба, і передавали її посланцям короля Нетуша Першого.
У них було одне-єдине завдання: щоб шахта завжди працювала добре і фарби видобувалося стільки, скільки потрібно королю.
Побачивши таких дивних гостей, нети зупинились і насторожено загородили вхід.
– Добридень, – ввічливо почав Славко. – Ми прямуємо до замку дракона, нічого проти вас не задумуємо, але нам потрібно трохи цвяхів.
Обидва нети служили тут уже давно й чекали на зміну. Так було заведено: відпрацював, наприклад, півроку – надсилають іншого, щоб він тебе змінив. Але зараз та зміна чомусь затримувалася.
Нети нічого не знали про бій, вони тут були самі й гнівалися, що їм доводиться так довго стирчати на посту в такому глухому місці.
– Мабуть, ми їх заарештуємо, – задумливо сказав один із них, невисокий, із добре начищеними замками. Він у всьому полюбляв лад і відразу ж пригадав інструкції. Заарештовувати всіх невідомих, що наближаються до шахти.
– А я думаю, їх краще відпустити, – заперечив другий і часто-часто закліпав червоними очима.
Нет Охайний був начальником охорони, а Нет Моргун – його підлеглим. Але Нет Моргун вважав такий розподіл обов’язків несправедливим, оскільки прибув сюди на два дні раніше й тому гадав, що роботу знає краще. Тож завжди заперечував. Така вже в нього натура була.
– Я наказую заарештувати прибульців! – неголосно, але суворо мовив Нет Охайний.
Йому не сподобалося, що підлеглий міркує в присутності сторонніх, хоча прибульці навряд чи могли розібрати їх квапливу розмову. Охайний сам показав приклад, відмикаючи свої начищені замочки.
Але нетів було тільки двоє, і заарештувати відразу трьох – хлопчика, дівчинку і ще дракона – нелегко. Начальник охорони це зрозумів і сказав найсолодшим голосом, на який тільки був здатний:
– Звичайно, ми дамо вам цвяхів. Авжеж! Я сам проведу цього великого зеленого по цвяхи. А ти відведи цих двох до будинку для гостей. Нехай поки що відпочивають. Бачиш, які в нас почесні гості! – І Нет Охайний багатозначно підняв вказівного пальця.
– Ми хочемо бути разом! – запротестував Славко.
– Звичайно! – швидко погодився начальник охорони. – Я дам цвяхи цьому гарному, чудовому…
– Його звуть Тишко, – підказала Оксана. Їй дуже хотілося дістатися до ліжка або хоча б до стільця, щоб відпочити.
– Цьому прегарному Тишкові, – підхопив начальник охорони. – Я йому дам прегарні цвяхи!
– Ідіть, я вас наздожену, – кивнув Тишко. Що, врешті-решт, може зробити один нет, навіть начальник охорони, молодому драконові?
І Тишко пішов із Нетом Охайним, а діти – із Нетом Моргуном.
– Ти швидше нас доганяй, – про всяк випадок гукнула Оксана.
А блакитний вітер нікуди не пішов чи радше не полетів. Він не рушив із місця, уподобавши теплий жовтий камінь. Вирішив подивитися, що з цього всього вийде.
А вийшло ось що.
Розважаючи Тишка розмовами про гарну погоду, про цвяхи, які бувають прямі й криві, великі й маленькі, із головками й без головок, Нет Охайний завів дракончика до невеликої обори, обгородженої густим колючим дротом.
– Онде в тому кутку цвяхи, – сказав нет і, зачинивши колючі дверцята, зловтішно додав: – Посидь-но тут, зелене чудовисько, а я подумаю, що з тобою зробити!
Тишко кинувся до огорожі, але дріт був грубий і колючий – не порвеш, огорожа висока – не перескочиш.
Так Тишко опинився в полоні.
Нет Охайний не слухав, як сварився на нього дракончик. Він поспішав подивитися, як там інші непрохані гості.
Нет Моргун повинен був за інструкцією відвести чужинців до повітки й замкнути там. Саме це мав на увазі його начальник, коли наказав провести їх до будинку для гостей.
Але ви пам’ятаєте, що цей нет не любив підкорятись і тому вдав, ніби не зрозумів таємного змісту наказу. Наперекір Нету Охайному він повів гостей простісінько до шахти.
Тут було багато різних шестерень, незрозумілих ручок і важелів. Спеціальні позначки показували, скільки відер фарби витягнули з копальні, скільки фарби накопичилось і коли її відправлять до комори.
Але один блискучий чорний важіль був під скляним ковпаком.
Із цікавістю роздивлялися діти пристрій управління шахтою і слухали пояснення Нета Моргуна. Зараз він здавався собі найголовнішим і тому страшенно пишався.
– А що означає цей чорний важіль під склом? – перепитав Славко, коли вони все оглянули.
– О, це особливий важіль. Його потрібно натиснути, якщо…
Проте Моргун не встиг відкрити секрет особливого важеля.
– Ось як ти виконуєш мій наказ?! – закричав начальник охорони, побачивши, що утнув його підлеглий. – Я повідомлю королю, нехай він відправить тебе до в’язниці-баобаба!
Це була серйозна погроза, і Нет Моргун трохи злякався. Звичайно, не слід було йому приводити сюди цих незнайомців, за таке порушення можуть суворо покарати, але нічого не міг він удіяти зі своїм непокірним характером! Розуміючи, що у своєму непослуху зайшов занадто далеко, Нет Моргун мовчки схопив Славка й потягнув його до виходу. Нет Охайний зробив те саме з Оксаною, і вже за кілька хвилин вони опинилися в замкненій повітці.
Оксана так стомилася, що в неї не було сили навіть висловити своє обурення. Знайшовши оберемок сіна, підтягнувши коліна до підборіддя й підклавши долоньку під щоку, вона відразу ж заснула. Славко опустився поруч із нею, але спати не міг. Треба було подумати, як позбутися нового лиха.
