Тишко й Оксана йшли поміж рядами мовчазних нетів. Час від часу вартові гамселили себе короткими паличками, й лунав глухий звук: «Бум-м!»
Обличчя Нетуша Першого було блідіше, ніж звичайно. Худа рука нервово смикала ґудзик сірого мундира, аж геть відірвала його. Він відкинув ґудзика убік і взявся до другого. Король сидів на балконі свого палацу, звідки все було чудово видно. Взагалі в його королівстві було багато балконів. Вони спеціально будувалися в найнесподіваніших місцях, щоб нети могли підглядати один за одним і все підслуховувати. Щоб здалеку можна було побачити «порушника» – травинку або пташине гніздо.
«Балкони – це безпека королівства», – любив казати король. Він придумав складаний балкон, якого можна було встановити навіть на телеграфному стовпі.
Зараз король нервував, бо не був певен, що чинить правильно, кидаючи бранців до в’язниці. Адже Оксана нагадувала йому Нетушку, а Нетушку, як ми вже знаємо, король дуже любив. Він так і не навчився міркувати, тож думки його плуталися. То йому здавалося, що прибульців потрібно відпустити, то він доходив висновку, що відпускати їх ніяк не можна. «Дівчинка поводилася дуже зухвало. Так, мабуть, і слуги почнуть грубіянити!» – казав він собі. І тому бліднув, зітхав і відривав ґудзики з мундира.
Оксана з Тишком ішли до баобаба, і їм здавалося, що змінити їхню долю неможливо.
Оксана поглядала на всі боки, сподіваючись побачити Нетушку. Але її відправили до тітки в село. Так повелів король.
А насправді він боявся, що Нетушка заступиться за дівчинку і він не зможе встояти перед її проханням.
«Бідна доня, – думав король, – вона, напевно, гірко плаче дорогою. Та що вдієш?! Не завжди може король рахуватися зі сльозами навіть власної дочки!»
А Нетушка вкотре перечитувала по складах відповідь Даника: «Спасибі, дівчинку врятуємо, незабаром побачимося».
– Незабаром побачимося! – із радістю повторювала Нетушка.
Два нети везли її в колясці до далекої тітки, рідної сестри короля, такої ж негарної й сердитої. Але принцеса намагалася про це не думати. Вона згадувала свого друга Даника. Далеко від палацу, в потаємних місцях, Нетушка перебігала срібну межу, де її чекав Даник. Вони гуляли лісом, купалися в озері, слухали пташине щебетання.
– Коли я виросту, то обов’язково поверну додому всі квіти, трави, всіх птахів та звіряток! – казала Нетушка.
– А я тобі допоможу, – додавав Даник.
Одного разу вона сплела вінок із польових квітів, наділа на голову й раптом заплакала.
– Ти чого? – злякався Даник.
А Нетушка згадала маму, веселу Данку. Це мама навчила доньку співати, танцювати й любити природу.
Чому вона обрала чоловіком Нетуша, який прогнав усіх соловейків і всі тюльпани? Може, раніше він був хороший? А тепер король став підозріливий, неусміхнений, і від нього в королівстві тільки туга була та смуток.
Поки Нетушка віддалялася від палацу, паркан підлітав до палацу. Летів він безгучно, а королю й на думку не спадало дивитися в небо. Він дивився на бранців, які повільно наближалися до баобаба.
Вхід до дупла був оббитий жовтим металом, який тьмяно виблискував на сонці. Здавалося, до стовбура прикріпили чорне полотно в жовтій рамі, а намалювати щось забули. До нижнього краю дупла кріпилися сходи з широкими сходинками, які заберуть, коли бранці опиняться в непроглядній пітьмі.
Оксана раптом згадала, що вони з Тишком не снідали. Понишпорила в одній кишені – чи не завалялася там цукерочка. Немає нічого. У другій кишені… Друга була застебнута шпилькою. «А, – згадала Оксана, – це ж капелюх вітру в мене тут лежить, – і зітхнула. – Може, він і справді чарівний. Але, напевне, це дурниці. Підібрав десь стару панамку й тішиться. Смішний блакитний вітре, де ти зараз? Де Славко? Чи прийдете ви нам на допомогу?»
А Тишко думав про інше. Він давно напав би на нетів, але Оксана цього йому не дозволила. Мацав він зуба язиком і відчував, як той хитається. Але ще дужче він відчував тепло, яке час від часу з’являлось у нього в пащі. Ви ж, звичайно, знаєте, що в драконів із пащі вилітає полум’я, коли вони сердяться й показують гострі зуби. Правда, Тишко ще ріс і полум’я в нього було невелике.
А нетів було багато. Та й Оксана не вміла пускати з рота вогонь і дим, а Тишкові одному з усіма, мабуть, не впоратися. Ото якби Славко був тут…
Так вони йшли, думаючи кожен про своє і сподіваючись. Правда, Тишкові заважав зосередитися зуб. Він його відволікав. Отак, під тривожне бумкання, вони дедалі ближче підходили до величезного баобаба.
Два наймоторніші нети піднялися до краю дупла. Одною рукою вони трималися за гілляки, а другою хотіли схопити бранців, як тільки вони піднімуться до входу.
Процесія наближалася до дерева. Коли Оксана близенько побачила величезний, як стіна, баобаб і темний провал у ньому, їй стало моторошно. Жарти жартами, а так і справді навіки можна до в’язниці потрапити.
– Оксанко, дозволь, я ширше роззявлю пащу, – пошепки попросив Тишко й неголосно загарчав, – треба ризикнути.
І він замахав хвостом. Оксана хотіла щось відповісти, але раптом гучно чхнула. Хоча від палацу до баобаба було не так далеко, та її сукня в горошок, і блакитний бант, й босі ноги вже були в пилюці. Від кожного кроку здіймалася курява, і тому все навколо було сіре.
– Будьте здорові! – ввічливо крикнув король зі свого балкона.
Оксана озирнулась і кивнула:
– Постараюся, ваша величносте.
Нети дрібно застукотіли паличками, просто-таки загрюкали від захвату.
– Ото чемний, ото вихований, ото великодушний наш король! Він побажав здоров’я полонянці, яку зараз укинуть до в’язниці!
І дивно, що дівчинка почула крізь той гамір тихий голос, що пролунав згори:
– Оксано, увага!
Іще не зрозумівши, у чому річ, вона про всяк випадок обхопила дракончика, і тієї ж миті їх підняв блакитний вітер і посадив на паркан-самоліт. Паркан злетів догори, залишаючи внизу натовп розгублених охоронців, короля із роззявленим від подиву ротом, сходи біля баобаба та двох нетів, які випустили з рук гілляки і стрімголов скотилися вниз. А Тишко заволав, щоправда, трохи запізніло:
– А-а, розбишаки, не вийшло! Ось я наступного разу вам покажу!
І він так войовниче замахав хвостом, що Славко його зупинив:
– Обережніше, а то ми впадемо!
– От добре, що ви нас врятували! – обняла Славка Оксана й міцно поцілувала в щоку.
– Ото ще! – одвернувся Славко й підтягнув шорти. – Що за звичка оце в дівчат?! Як нагода, так і цілуються!
Але відчувалося, що йому все-таки приємно.
Тишко обернувся до Славка й лизнув його в щоку з іншого боку. Щока в хлопця виявилася гірка, напевно, від пилу.
Отак щасливо виплуталися вони з тієї халепи. Щоправда, не попрощалися з Нетушкою, та нічого не вдієш. Зате їй подарували ліси, і луки, і троянди, і навіть білого лебедя на озері. Не так і легко тепер буде королю розправитися з природою. Нетушка тепер не така вже маленька, усе-таки шість років, заступиться.
Порятунок так потішив друзів, що вони зовсім забули про недоброго короля.
А він перший отямився, підвівся і громовим голосом звелів:
– Увімкнути на повну потужність головний скликач!
Король упізнав паркана-втікача. І знайшов, як його покарати, а заразом і його друзям носа втерти. Найвище вікно палацу, що досі було затулене віконницями, відчинилося, і з нього висунулася величезна сіра підкова. Це й був головний скликач. Нети боялися його понад усе на світі, тому що він паралізував їхню волю і, хоч де вони були, тягнув їх до палацу з могутньою, нездоланною, таємничою силою. Якщо вони бігли до скликача не досить швидко, він валив їх додолу, і вони пересувалися навлежачки або котилися, хоч і не хотіли того. Тому так перелякано завмерли нети, почувши грізний наказ короля.
Але цього разу підкову було спрямовано в небо, услід за втікачами.
Славко першим розгадав таємницю скликана.
– Не бійтеся! – вигукнув він. – Ця штуковина – величезний магніт! Нічого не може він нам зробити! Ми ж не залізні!
– Але давайте все-таки летіти швидше, – благально прошепотіла Оксана, ніяково всміхаючись. Не дуже приємно, коли на тебе націлили зброю, нехай і нешкідливу.
– Нам тільки перелетіти цю невелику гору – і ми покинемо королівство Нетуша, – дивлячись уперед, сказав Тишко.
Іще трохи – і гора опинилася під ними.
– Ур-ра! – закричала Оксана й показала всьому королівству «довгого півня». – Що, зловили?!
Вам ніколи не показували «довгого півня»? Кажуть, це дуже образливо. А робиться воно просто: приставляють великого пальця правої руки до носа, а мізинця – до великого пальця лівої руки й махають усіма пальцями. Схоже на півнячий гребінь, але бачити це неприємно. Надто ж, якщо при цьому ще й язика показують. Стара, відома дражнилка. Нетуш Перший ледь не луснув з досади – адже він понад усе на світі боявся насмішок!
Звідки було знати друзям, що святкувати успіх зарано?
Іще звучало в повітрі Оксанине «Ур-ра!», аж паркан здригнувся, щось у ньому тоскно затріщало, потім – іще…
– Тримайте дощечки! – вигукнув Славко. – Магніт витягає цвяхи!
Бідний паркан почав розпадатися. Цвяхи вилітали з нього і, як маленькі олівчики, стрімко мчали до скликача. Блакитний вітер став майже невидимий від зусиль, адже йому доводилось утримувати в повітрі тепер усіх нарізно. Сили його вичерпалися. Мандрівники, які щойно перелетіли невисоку гору, стрімголов покотилися до її підніжжя. Тишко важко дихав, облизуючи забиті місця. Оксана шукала свого банта, що невідомо куди подівся. А Славко, ледь підхопившись на ноги, разом із вітром кинувся збирати розсипані схилом дощечки, щоб не пропав зовсім вірний їхній друг – паркан.
Навколо були колючі чагарники, що виросли прямо серед каміння, а внизу – долина, де видніло невелике селище з поодинокими присадкуватими будиночками, такими низенькими, що тільки дахи темніли.
