Уздовж кордону поміж країнами данів і нетів, позначеного срібною межею, збиралося військо. Слід у слід ішли нети. Один зупинявся, потім другий – і так на однаковій відстані уздовж усієї срібної межі стояли нети. Неначе хтось розставив великі поштові скриньки.
Ними командував Нет Клишоногий. Накульгуючи, ходив він біля самої межі, уважно придивляючись до зелених кущів, які росли зовсім поруч. Здавалося, ще трохи – і він стане рачки й почне принюхуватися до буйної рослинності за межею, хоча незрозуміло, навіщо це йому.
З іншого боку йшли рівними рядами дани. Попереду – Дан Здоровань. Так і йшов він у жовтій сорочці, підперезаній золотою стрічкою, ішов, посміхався, пісеньку насвистував. І не тому, що війни не боявся, а тому, що життя любив – сонечко ясне, дощик благодатний, траву зелену, квіточки-волошки, пташечок і все, що на білому світі радість приносить.
У супроводі кількох нетів до межі наблизився Нет Похмурий. Підійшов і Дан Здоровань. Тільки срібна межа розділяла їх. Дан ввічливо вклонився. Нет подумав трохи і теж кивнув.
Нет Похмурий почав перший.
– Учора, – сказав він, не кліпаючи червоними недобрими очима, – до нас із вашого боку пробралися шпигуни.
– Які шпигуни? – усміхнувся дан. – Дівчинку і дракончика схопили ваші вояки. Ви їх ліпше відпустили б.
Славко стояв зовсім поруч із Даном Здорованем, але йому суворо заборонили втручатися в перемовини. «Щось не так скажеш, і всю справу зіпсуєш. Ти ж дуже нервуєш», – пояснювали йому дани.
Зараз Славко зціпив зуби, щоб мовчати. Але це так важко! Йому хотілося крикнути: «Віддайте моїх друзів негайно!» Але він мовчав.
Вітер із парканом розташувалися неподалік. Точніше, розташувався паркан, а вітерець раз у раз шугав то в один, то в інший бік, виглядаючи щось таке, що тільки йому й було відоме.
– Ми зловили ваших шпигунів, – провадив Нет Похмурий. – А хто вони – дівчатка чи дракони – нас не стосується. Король Нетуш Перший засудив їх на довічне ув’язнення в королівській в’язниці. Це почесна темниця в старому баобабі, призначена для важливих державних злочинців. Велика честь для ваших шпигунів.
– Довічне – це що? – запитав вітер у Славка, несподівано сівши йому на плече.
Славко тихенько пробурмотів:
– Довічне – значить на все життя.
– Нічого собі! – свиснув вітер і полетів поділитися повідомленням із парканом.
Посуворішало обличчя Дана Здорованя, навіть русяві кучері потемніли.
– Як же ви, не розібравшись, таке покарання дітям вигадали? – запитав він, ледь стримуючи гнів.
– Так вирішив король! – підняв руку Нет Похмурий і поспішив додати: – Але король згоден відпустити їх за викуп.
– Який? – коротко запитав Дан Здоровань.
Якби його воля, він залюбки урвав би перемовини із цим самовпевненим нетом.
– Олія для смолоскипів, – відповів Нет Похмурий.
– Ми так і думали, – спокійно мовив Дан Здоровань. – Я перекажу ваші слова Дану Відважному. А ви обіцяйте поки що не чіпати дівчинку і дракончика.
– Обіцяю! – знову підняв руку нет і посміхнувся.
Не сподобалася Дану Здорованю ця посмішка, але нічого не вдієш – треба потерпіти.
– Який термін ви даєте? – запитав він наостанок.
– До завтрашнього ранку! – негайно відповів нет.
– Покладаємося на ваше слово, – сказав Дан Здоровань і вклонився, даючи зрозуміти, що перемовини закінчені.
– Я дію від імені короля! – ухильно відповів той.
Дан Здоровань відійшов від срібної межі. Славко, недовірливо озираючись, пішов за ним. Відступила від кордону решта данів.
Головний військовий радник ішов і думав: як добре, що йому все-таки вдалося домовитися про відстрочення до завтрашнього ранку, уникнути битви. Слід негайно спорядити данів до джерела, і вже завтра вранці бранці будуть на волі.
– Не сумуй, друже, завтра радітимеш, – так сказав хлопчикові Дан Здоровань.
Славко сумно посміхнувся. Він твердо вирішив просити Дана Відважного відпустити його до лісу по ту олію і хотів сказати про це Дану Здорованю, але цієї миті пролунав відчайдушний свист блакитного вітру:
– Бережис-с-ся!
Разом озирнулися всі дани, відскочив убік паркан, злякавшись, що зараз помчать на нетів дани й затопчуть його.
Підступні нети за помахом руки Клишоногого відчинили замки, і з їхніх бездонних тулубів вистромилися дула гармат. Удруге махнув Клишоногий – пролунав гуркіт. Липкими кляксами падала на зелену траву, червоні тюльпани, білі ромашки сіра фарба, розповзалася отруйним чудовиськом і нищила зелень, залишаючи після себе голу неживу землю.
– Оце таке твоє слово, клятий ящику?! – вигукнув Дан Здоровань і кинувся вперед.
За ним, вихоплюючи темні кулі, бігли дани. «Гранати, – подумав Славко, прямуючи разом з усіма. – А в мене нічого немає!»
Повз нього пролетіла сіра клякса й потрапила на чобіт молодому дану, який біг поруч. Молодик одним рухом скинув чобіт, що розповзався просто на очах, і побіг в одному. Славко із жахом побачив, як за мить від чобота залишилося безформне зібгане дрантя. І повітря відразу просякло огидним смородом. Так ось навіщо потрібна їм сіра фарба! Ось що вони з неї роблять!
«Який же засіб є в данів, щоб боротися з такими отруйними кляксами?» – подумав Славко, намагаючись не відставати від данів і розуміючи, що зовсім беззбройний.
І тут почув несподівано гучні вигуки Дана Здорованя.
– Го-оп! – кричав дан і жбурляв темні кулі в нетів.
– Го-оп! – вигукували слідом за ним дани й теж кидали кулі в підступного ворога.
Але там, куди падали кулі, не було ні вибуху, ні сірої фарби з неприємним запахом. Із куль висипалися… квіти, крихітні саджанці дерев і чагарників, різне насіння. Ледве торкнувшись землі, вони пускали довгі чіпкі корінці й росли надзвичайно швидко, щоб встигнути зміцніти там, звідки їх колись вигнали.
На молоденьких гілках дерев, які тяглися до сонця, застрибали білки, у листі заспівали птахи, над яскравими запашними квітами запурхали метелики.
– Го-оп! – вигукнув Дан Здоровань і жбурнув величезну кулю просто під ноги Нету Похмурому.
Із кулі виллялося прозоре озеро, і в ньому захлюпали плавцями золоті рибки. Нет тікав мов заєць! Порожнє місце, де щойно стояли нети, перетворювалося на квітучі клумби й густі чагарники, на тінисті алеї і смарагдові трав’яні моріжки.
Одна куля влучила просто у вояка, і голова його прикрасилася вінком із білих із жовтим сердечком ромашок, а в іншого на плечі дзвінко заспівала синичка.
Клишоногий іще намагався командувати, але його вже ніхто не слухався.
Побачивши, як ганебно тікає Нет Похмурий, більшість перелякано відступила, а ті, хто лишився, здивовано роззиралися довкруги, згадуючи давно забутий краєвид своєї землі, що так несподівано повернувся з небуття.
Тоді вірний служака Клишоногий у відчаї схопився за свої замки, щоб кого-небудь заарештувати, але замки не відмикалися, бо навколо них поплівся пахучий горошок, а в найбільшому замку з трьома язичками оселилися діловиті мурашки. Вони вже встигли затягнути туди конопляну насінину.
Славко аж розреготався з того, як розгубилося грізне військо.
– Так вам і треба! – кричав він і навіть пританцьовував од задоволення.
– Нам потрібно випередити їх! – тихо сказав йому на вухо блакитний вітер.
– Кого? – не зрозумів Славко.
– Переможених. Ми повинні встигнути врятувати Оксану і Тишка. Поки дістанемося до палацу, вони можуть із ними розправитися! – Вітер мимохідь скуйовдив Славкову шевелюру.
«Що ж це я розвеселився?!» – винувато подумав хлопчик і сказав уголос:
– Біжімо!
– Ви повільно бігаєте, – облітаючи спалену сірою фарбою галявину із загиблими квітами, прошелестів вітер. – У мене є одна ідея. Ну ж бо ставай на паркан!
Нічого не розуміючи, Славко став на зелені дощечки. Вітер розтікся краєм паркану, дмухнув, паркан захитався, піднявся і – полетів!
– Чудово! – вигукнув Славко.
– Сиди спокійно, не такі вже ви й легенькі, – пробурчав знизу блакитний вітер.
– Ніколи не думав, що вмію літати! – тільки і зміг вимовити паркан.
– Це дуже просто, – сказав вітер паркану. – Я тебе піднімаю в повітря, а далі ти керуй сам.
– Гей, ви куди? – погукав друзів Дан Здоровань, який несподівано з’явився поруч. Обличчя його аж пашіло. – Тепер нехай начуваються! Зелена хвиля накриє цю сіру пустелю. А ми відрядимо послів до Нетуша Першого й вимагатимемо звільнити бранців.
– Дякую за все! – крикнув Славко, бо паркан повільно, але все ж таки віддалявся від дана. – Тепер ми вже самі! Ми поспішаємо!
Дан щось крикнув, але слів не було чутно; він це зрозумів і помахав услід відразу двома руками. Потім обернувся до своїх вірних данів, сказав їм щось, і вони хором крикнули так голосно, що не можна було не почути:
– Чекаємо вас у гості! Успіху вам!
Згори було видно, як трави та чагарники, немов зелена хвиля, мало на п’яти не наступали нетам, що тікали від кордону.
– Ану тримайся! – хвацько крикнув вітер, і паркан-самоліт помчав, ніби швидкісний лайнер, лишивши далеко позаду поле битви.
А в цей час король Нетуш Перший, який нічого не знав і навіть не підозрював про свою поразку, готувався ув’язнити бранців у старому баобабі.