У тій оборі таки були цвяхи. Тишко, який ніколи в житті не лагодив парканів, люто позабивав усі цвяхи на місце так швидко і вправно, що й сам здивувався. А коли паркан перебрав усі свої дощечки, немов людина зі сну потягнулася, Тишко тільки вигукнув:
– Отак!
– Ото як я служив парканом у парку… – почав паркан.
І тоді Тишко позіхнув. Так іноді буває: коли дуже нервуєш або щось несподіване трапляється, раптом хтозна-чому позіхаєш. Тишко позіхнув – із пащі в нього вирвалося полум’я! Не маленький вогничок, а справжнє полум’я – яскраве, червоне й гаряче. Паркан спантеличено замовк. Тоді Тишко ще позіхнув. Тепер уже навмисне. Підійшов до дроту й відкрив рота ширше. Він сам точно не знав, навіщо так близько підійшов до огорожі, може, щоб до волі ближче. А дріт почервонів од його полум’я, розтопився і – зник! Не весь, але досить великий його шматок. Утворилося ніби віконце. Тишко просунув туди голову – проходить. Тоді він знову дихнув на дріт, і віконце побільшало.
Правда, у Тишка трохи заболіло горло. Напевно, весь час дихати полум’ям неможливо, адже воно має накопичитися.
Тишко вдихнув повітря носом. Коли він був маленький, мама-дракониха вчила його:
– Щоб не застудитися, потрібно дихати носом. Дивися!
І вона вдихнула повітря носом, та так, що з найближчих дерев облетіло листя, а малюк-горобець відчайдушно замахав крилами, намагаючись полетіти, але залишався на тому ж місці, де завис у повітрі. Ось яка сила була в мами!
У Тишка так не вийшло. По-перше, поблизу немає жодного дерева. По-друге, зараз темно й усі горобці давним-давно полягали спати. Та й не про це він зараз думав. Турбувався про те, щоб не зник його дивовижний дар – видихати вогонь. Тому він подихав-подихав носом, потім обережно відкрив рота, повітря видихнув й очі скосив: як там вогонь, видніє? Полум’я вихлюпнулося в темряву.
Тепер в отвір, що утворився, міг пролізти й тулуб.
– Уперед! – скомандував Тишко. – Туди, до друзів!
Біг Тишко добре, тіло здавалося легким, хода пружною. Довгими стрибками поруч із ним біг паркан.
У роті в Тишка ставало неспокійно, гаряче, і тоді він відкрив пащу й гучно, басом загарчав, освітлюючи шлях яскравим коротким омахом вогню.
Таємні ворота були відчинені. Але нетів біля них не видно. Не збавляючи ходу, Тишко забіг у двір. І тільки тут зупинився. Де ж вони можуть бути?
Крізь нещільно прикриті двері пробивалося світло. Вони тихенько підібралися до дверей. Якби Тишко знав, що там відбувається, він, звичайно ж, удерся б туди відразу, а не обережно підкрадаючись!
Кінець сірої фарби
Тіні, які промайнули від повітки до головного будинку, побачив начальник охорони. А певно, повітка відчинена! Нети кинулися до шахти й побачили біля пульта дітей.
– Стій! – крикнув начальник охорони.
Славко і Оксана завмерли від несподіванки й переляку. Обидва нети наближалися до них. А ви на їхньому місці не злякалися б?
Нет Охайний уже відімкнув замочки. Підняв руки до грудей і Моргун. Ось тепер вже вони подбають, щоб сміливці не змогли знову втекти. Переправлять їх до короля Нетуша Першого, а той із величезним задоволенням запроторить їх на віки вічні до баобаба!
Ось що на них чекало.
І тут Славко зібрав усю свою мужність.
– Не підходьте! – крикнув він. – А то я натисну важіль!
Нети зупинилися. У Моргуна очі з червоних стали синіми, і він закліпав з такою швидкістю, немов на нього напали сотні мошок.
– Не можна цього робити, – намагаючись говорити спокійно, пояснював Нет Охайний. – Ти вчиниш непоправне. Якщо натиснути важіль, до шахти поллється пливун – пісок із водою. І доступ до сірої фарби припиниться назавжди. Розумієш? Пливун заллє шахту, і сіру фарбу неможливо буде видобувати.
Він говорив, ніби заколисував, а сам потихеньку наближався до Славка.
– За інструкцією важіль слід натиснути тільки в надзвичайному випадку. Коли на шахту нападе ворог.
Від таких слів начальника охорони Славко навіть розвеселився:
– А ви що ж думаєте, я вам – приятель? Такої гидоти, як отруйна сіра фарба, не повинно бути на світі!
Розуміючи, що вже ніщо не втримає Славка, Нет Охайний кинувся до нього.
– За мною! – крикнув він своєму підлеглому, сподіваючись, що в такій халепі той не наважиться його не послухатися.
Нет Моргун кинувся б за своїм начальником, аж тут до кімнати просунулася морда Тишка, який про всяк випадок випустив у стелю струмінь полум’я.
– Ох! – сказав Нет Моргун і опустився на підлогу. – Допоможіть! – прошепотів він, не зводячи очей зі стелі, де лишився темний закіптюжений слід.
– Ура! – закричала Оксана.
Нет Охайний здивовано обернувся: що це там із Моргуном? Цієї миті Славко натиснув важіль. Підлога затремтіла, пульт хитнувся, згасли всі лампочки, стало темно й моторошно. Славко намацав у темряві Оксанину руку й кинувся до дверей, переступивши дорогою через начальника охорони, який впав додолу.
На подвір’ї на них чекали Тишко і паркан.
Ніколи вони ще не бігали так швидко, хоч нети нізащо не стали б їх наздоганяти. Адже вони відразу засинають у темряві…
Незабаром попереду почулося спокійне хлюпання. Бури-Бури!
– Ми вийшли до річки! – радісно заволав Тишко. – Моя домівка вже зовсім поруч!
Тишко лагідно потерся мордою об Славкове плече, адже раніше він діставав тільки Оксані до колін!
– Ти здійснив подвиг, – сказав Тишко. – Тепер злим нетам ніколи не здолати данів.
– Ти герой, Славку! – захоплено додала Оксана.
– А ось коли я… – почав паркан, але Оксана поплескала його по дощечках і не дала договорити.
– Якби не Тишко, невідомо, що було б із тобою.
– Невідомо, як учинили б нети, якщо б Тишко їх не налякав. Тож ми всі одне одному допомогли, – підсумував Славко.
Блакитний вітер, старанно пригладжуючи Оксанине довге волосся, зітхнув. Він любив дівчинку понад усіх і тому сказав тільки їй:
– А я радий, що ти не сидиш більше в повітці, де пристойному вітру й розвернутися нема де!