Вони вирушили в мандри, як тільки почало світати.
Вітер приніс кілька жмень малини, яку встиг десь знайти. Біля берега ріс невеликий гайок. Із двох струнких дерев з густими верховіттями Славко з Тишком зробили два незвичайних весла. Оксана нарвала запашної м’якої трави, щоб зручно було сидіти на плоту-паркані.
Погойдуючись на хвилях, паркан заявив, що ніколи більше не працюватиме парканом, бо йому дуже подобається бути плотом.
– Поживемо – побачимо, – невизначено відгукнувся Славко, лаштуючи весла.
– Попливемо! – Оксана заплескала в долоні. – Я від баби утік, я від діда утік…
– Від діда утік – це що? – за звичкою запитав блакитний вітер, розташовуючись біля дівчинки.
– Це означає, що ти молодець, – усміхнулася вітру Оксана. І він з утіхи полинув вгору й засвистів, наслідуючи невідомого птаха.
Тишко стояв біля керма, слухав і не слухав. Він старанно вдивлявся вдалину. Хоча Тишко був драконом, але ж він був драконом-дитиною і, як усі діти, скучив за своїми батьками. І хвилювався, чекаючи на зустріч після довгої розлуки.
Пригрівало сонечко. Два яскраві метелики кружляли над плотом, обганяючи один одного.
– Земля, земля! – заволав раптом Тишко, ніби вони пливли океаном або морем, а не вузькою річкою, де береги було весь час видно.
Праворуч забовванів великий темний замок. Довкола нього тяглася кам’яна стіна, було видно різьблені ворота. Поруч зі стіною валялося каміння, ріс рідкий, хирлявий чагарник. Усі почали дивитися в той бік, навіть вітер, і пліт зупинився.
– Щось не подобається мені це місце, – тихо сказала Оксана й зіщулилася. – Похмуро якось і тоскно.
– Та що ви! – захвилювався дракончик. – Тут усе чудово, ось побачите. Вітре, любий, чому ж ти не вієш? Сюди дмухай, ближче до очерету. Ні, ні, ось сюди!
Така несхожа була на звичну Тишкову поведінку ця метушня, що його стало шкода, і всі почали старанно допомагати йому. Славко підгрібав веслами, Оксана обертала стерно, а паркан легенько згортався й розгортався, намагаючись швидше підпливти до берега. У Тишка на морді було написано: ось я вже й дістався додому!
– Славку, – тихо гукнула Оксана хлопчика, – а ми коли добиратися додому будемо?
– Ось доправимо до матусі нашого дракончика – і додому! – бадьоро відповів Славко, хоча вже й сам із тривогою думав про це: як їм самим додому дістатися… Але зараз ця думка була ні до чого.
Пліт обігнув зарості очерету (там щось шаруділо, може, качки або жаби) і пристав до берега.
Тишко вистрибнув перший. Хоча тіло його було велике і досить масивне, зробив він це легко і, як здалося Оксані, навіть вискнув від задоволення.
Тримаючи в руках взуття, вилізли на берег і діти. Одним стрибком опинився на березі паркан. А вітер, махаючи капелюхом, уже кружляв високо над ними, роздивляючись околиці. Але роздивлятися особливо було нічого, навколо було безлюдно, наче все вимерло.
– Може, ти підеш додому, а ми попливемо далі? – невпевнено сказала Оксана, заплітаючи косу, що геть вигоріла на сонці.
– Нізащо! – захитав великою колючою головою Тишко. – Я повинен познайомити вас із моїми батьками. Ви в нас погостюєте, а потім видно буде! Ви що ж, образити мене хочете?
Тишко скривився, і в нього з пащі вирвалося полум’я, а це зовсім уже ні до чого. Тишко перелякано затулив рота лапою.
– Та що вже там, ходімо! – махнув рукою Славко. – А то він знову заблукає.
– Заблукаю, заблукаю! – із готовністю підтвердив Тишко, зрадівши, що нарешті всі рушили з місця.
І вони пішли курною, поритою ямами дорогою до дому дракона. Вітер і паркан були, як завжди, попереду. Вітер тому, що хотів швидше про все дізнатися, а паркан тому, що не ходив, а стрибав, і стрибки в нього були довгі.
Чим ближче вони підходили, тим тривожніше було на серці в дітей. Похмурістю віяло від масивних, старезних і наче аж закіптюжених замкових мурів, від високих темних вікон із металевими ґратами, від величезних воріт на дві стулки, оббитих поіржавілим від часу залізом. Тільки Тишко не помічав ніякої похмурості. Він забігав уперед, озирався і просив друзів:
– Ходімо швидше, га? Іще зовсім трішки! Там відпочинемо, ну ж бо швидше!
Тишко натиснув круглого бурубляха біля клямки, і брама відчинилася. І увесь гурт увійшов у двір.
Усередині був несподівано зелений і охайний дворик. Величезні дерева з густими кронами створювали прохолоду. Водограй обсипав мерехтливими бризками барвисті клумби й лави із білого мармуру. У кутку дворика дзюрчав струмочок, через який був перекинутий легкий місток із різьбленими поручнями. Біля водограю кружляли метелики, і Оксані здалося, що це ті самі, котрі над плотом літали.
– Оце краса! – зітхнула вона. А Славко тільки носом шморгнув. Він трохи застудився.
Навколо було дуже тихо, якщо не зважати на дзюрчання води, аж іззаду щось важко впало, забряжчавши, і всі здригнулися й озирнулися.
Вихід із замку зачинився міцними металевими ґратами, що затулили браму.
– Та-ак! – сказав Славко й поклав руку на плече Оксані. – Виходить, ми знову в пастці? Уже вкотре!
– Та ти що?! – пирхнув Тишко, підбіг до ґрат, посмикав їх, струсонув. Але марно. Вони й не похитнулися. Не для того вони опустилися, щоб просто так піднятися.
І тоді Тишко відчайдушно, наче маленька дитина, закричав, задерши голову:
– Ма-а-мо-о!
Із бічного вікна вирвалося полум’я. Хоча Славко з Оксаною стояли досить далеко, вони відчули пекучо-гаряче повітря й відскочили вбік. Їх стрімко загородив паркан, готовий прийняти на себе невідомий удар.
– Давно в нас людським духом не пахло! – пролунав громовий голос, і з вікна визирнув величезний дракон.
Очі в нього блищали, як розжарені вуглини. – Молодець, синку! Добрячих чоловічків привів! Особливо оця біленька, м’якесенька! – І дракон клацнув гострими жовтими зубами.
Мені просто прикро, що діти знову потрапили в халепу. Це найстрашніша мить у нашій історії. Не дуже зрадієш, коли на тебе дивиться величезний дракон із блискучими очима й гострими зубищами! А що ж Тишко? Адже це він привів друзів сюди!
Тишко аж підстрибнув з несподіванки від таких слів.
– Мамо! – заволав він, спираючись передніми лапами на стіну й намагаючись дотягнутися до вікна. – Мамо, це мої друзі, чудові друзі! Вони мене рятували, я їх рятував, і взагалі…
– Правильно робив, що рятував, – перебила його дракониха, а це була саме вона, – ці чоловічки нам тут будуть до речі.
Вона зникла у вікні й з’явилася за хвилину в дворику. Незважаючи на жахливе становище, Оксана ледве стрималася від сміху. На шиї в драконихи висіло намисто з дохлих жаб, вуха були помальовані жовтою барвою, а на хвості зав’язаний бант із корабельного канату. Ступала вона грайливо, і кігті на лапах були підпиляні й пофарбовані білим лаком. Отака модниця вона була, та дракониха!
– Ми раді познайомитися з надзвичайною красунею, – хитра Оксана присіла в поклоні й низько нахилила голову, щоб уголос не розреготатися. – Ви, напевно, найгарніша… м-м… пані поміж усіма панями драконячого роду.
– Яка вихована дівчинка! – здивувалася дракониха й замахала хвостом.
– Нема чого їй уклонятися, – похмуро зауважив Оксані Славко. Йому все це страшенно не подобалося. – Ми прийшли до вас у гості, сина вам привели, а ви, здається, збираєтеся поласувати людським м’ясом?
– Який невихований хлопчик! – насупилася дракониха і вдарила хвостом об землю. – Гей, слуги! Киньте його до вежі зі слонової кістки!
Не встигли вони й оком моргнути, як налетіла хмара кажанів і понесла Славка на верхівку замку до вежі зі слонової кістки. Допіру був тут – і вже нема!
– А дівчинку відведи до кімнати для гостей. Вона мені подобається. – І дракониха пішла до замку.
– Зараз же відпустіть Славка! – отямившись від несподіванки, закричала Оксана. – Неподобство!
– Коли я огороджував парк у країні нетів… – почав паркан.
– Та зажди ти, – пирхнув Тишко й почав заспокоювати Оксану. – Ніхто не посміє скривдити Славка. Я зараз піду й усе поясню. Мама в мене тільки на вигляд грізна, а насправді добра. Ось побачиш.
І він повів засмучену Оксану до кімнати для гостей. Паркан категорично відмовився йти з ними. Він сказав, що буде спостерігати за вежею, щоб нічого не сталося.
Ось так зустріли хлопців у Тишковому домі. І це після всіх пригод!