Тишко пішов до мами. І хоча він тривожився за своїх друзів, головною його думкою було те, що він уже вдома. Дракончик ніжно терся об мамину колючу шкіру, дивився в її прекрасні очі, й вона здавалася йому найкращою з-поміж усіх мам на світі.
Вони сіли на дивані, й Тишко почав розповідати. Дракониха скрикувала в страшних місцях його розповіді. І нарешті погодилася, що Славка треба випустити.
Щойно вона хотіла було погукати слуг, як потемніло у вікнах, пролунав грім, блиснула блискавка. І просто у відкрите вікно – не вікно, а цілі ворота! – залетів тато, грізний дракон Дра.
Знаєте, щоб не боятися драконів, до них треба звикнути. Величезний, у зелених гострих шпичаках, із високим кістяним гребенем на спині. Зі складаними, як у коника, крилами обабіч тулуба. А як розгнівається – із роззявленою зубатою пащею, з якої вилітає полум’я. Дракон, звичайно, не красень, але не треба поспішати з висновками. Адже колись Дра сподобався своїй майбутній дружині, мамі нашого Тишка.
Та й Тишка полюбили діти. А він був такий самий, як і його тато, тільки менший.
Значить, справа не в зовнішності.
Хоча, як по правді, страшно вперше побачити дракона.
Я, наприклад, зустріла Дра в неділю в нашому гаю. То я впустила кошика із суницями й чкурнула відтіля мов заєць.
Потім мені було ніяково за своє боягузтво, а Дра дуже перепрошував за свою несподівану появу.
Узагалі-то, він дуже багато знає, цікаво розповідає, і ми з ним довго балакали, я мало на останню електричку не запізнилася. Але вам, дітки, раджу бути обережними, якщо зустрінете дракона, – ану ж він у кепському гуморі. Як, наприклад, зараз.
Побачивши сина, Дра нічого не сказав, а замахнувся лапою і такого ляща йому дав, що той відлетів у куток і дуже боляче стукнувся там об стіну.
– Щоб не пропадав хтозна-де! – суворо мовив тато. Він дуже пишався своїми педагогічними здібностями і вважав, що виховує сина правильно. Добряча прочуханка бешкетнику ніколи не завадить. Ну що з нього взяти, одне слово – дракон!
Тишко потер забите місце й розтулив рота, щоб сказати щось, але дракон нетерпляче перебив:
– Обідати!
Аж Тишко збунтувався.
– Чому зі мною не вітаються, коли я повернувся з такої небезпечної подорожі?! Чому мене луплять, не дізнавшись навіть, де я був?! Чому…
Він тупнув ногою, аж тато здивувався.
– Еге, сину, та ти виріс, – замислено сказав дракон. – Ану дихни!
Тишко дихнув, і з рота в нього вирвалося полум’я.
Тато уважно подивився на сина, подумав і повернувся до вітальні. Вклався на довгій м’якій тахті й заявив:
– Обід почекає. То де був так довго, мій змужнілий сину?
Тишко розповідав швидко і плутано. Йому хотілося скоріше дійти до того місця, де він міг би зажадати Славкового повернення з тієї клятої вежі. І коли настала та пора, Тишко виголосив:
– Я вимагаю, щоб у нашому домі дотримувалися закону гостинності. Нас п’ятеро друзів, і я не хочу, щоб мене вважали невдячним і підступним.
Аж дивно, де в нього взялися такі гучні рішучі слова.
Дракон-тато слухав його, не перебиваючи і підперши лапою важку голову. Коли Тишко скінчив, він сказав:
– Мені складно повірити у ваші пригоди. Але якщо це було насправді, я хочу побачити Славка за нашим обіднім столом.
– Але він у вежі зі слонової кістки, хіба ти не чув? – перепитав дракон-син.
– Зараз його принесуть сюди кажани! – поспішно вставила слівце мама. Вона взагалі була добра, як і більшість мам. До того ж, якій мамі подобається, коли сваряться батько й син?!
– Ні! – підняв лапу дракон. – Нехай він вибирається звідти сам. Адже він у вас дуже кмітливий, чи не так? – зауважив тато, а потім підвівся й гордовито пройшов до їдальні. Мама, винувато подивившись на дракончика, знизала плечима й поспішила за татом.
Тишко вибіг на подвір’я. Вежа зі слонової кістки була висока. Повз її вікна пропливали білі кучеряві хмари. Вежу пильно стерегли кажани.
– І що ж ти хочеш там видивитися? – пролунав трохи насмішкуватий голос. Звичайно, це був блакитний вітер. – Дощу, по-моєму, не буде.
– Як добре, що ти знайшовся! – скрикнув Тишко. – Просто чудово.
– А хіба я губився? – здивовано запитав вітер. – Це ви всі періодично губитеся, а мені вас шукати! Вигадали для мене роботу! Де я тільки не бував із вашої ласки! – почав бурчати вітер.
– Послухай, ти невчасно розгнівався… – Тишко лизнув його. Щоправда, із цього нічого не вийшло: як ти лизнеш повітря? Але блакитному вітру була приємною така увага.
– Гаразд, що там іще? – мовив він примирливо.
– Славка посадили до о-он тієї вежі. Бачиш віконце? Треба його звідти визволити.
– Ох, ці дракони! – вітер скуйовдив листя тоненької берізки, яка росла біля фонтана, а потім дмухнув, оббризкавши водою і берізку, й Тишка. – Справа дріб’язкова, а накрутять навколо неї слів! «Добре, що знайшовся! Жахливе завдання!» – передражнив він Тишка. – Із цієї вежі Славко й сам може зістрибнути.
Із цими словами він полинув до вікна, і Тишко побачив, як за хвилину на підвіконні з’явився оточений кажанами Славко. Бачили б ви, як вітер розкидав цих маленьких крилатих охоронців на всі боки! Вони розліталися, немов темні клаптики матерії, і перекидалися в повітрі, мов крихітні акробати. Тишкові було видно, як Славко нарешті наважився, присів на підвіконня і стрибнув. Він летів до землі плавно, розкинувши руки й махаючи ними. А над ним сірою хмаркою кружляли розігнані вітром кажани.
Звичайно, це ж вітер опустив Славка біля Тишка. Славко усміхався, але обличчя його все-таки трохи зблідло. Він поправив не дуже чисту вже сорочку, помацав пряжку на поясі, подивився на подряпані ноги.
– Ну, веди мене до свого тата в гості.
– Ти тільки не бійся, – квапливо сказав Тишко, – він хороший. Але його всі називають грізним драконом Дра. Ось тато й хоче, щоб ніхто не здогадався, що не такий уже він і грізний.
Славко пропустив ці слова повз вуха.
– Де Оксана? – запитав він.
– Спить наша Оксанка, – відповів за Тишка вітер, – я був у кімнаті для гостей. Вона солодко спить у кріслі й бачить домашні сни. Ду-у-уже приємні, мушу сказати!
– Ти що ж, і сни її бачив? – єхидно запитав дракончик, невдоволений тим, що йому не дали відповісти.
– Я бачив вираз її обличчя, – незворушно відповів вітер. – Ну, вирушайте, а я відпочину, мабуть. Втомився я тут із вами.
І він зник. Тільки гілки білої берізки загойдалися, показуючи, де влаштувався на відпочинок невагомий і прозорий їхній друг.