– Мабуть, нам краще вийти на подвір’я, – запропонував Дра. Ніхто не став сперечатися.
І ось усі вони розташувалися біля водограю. Дра підняв голову й почав пильно вдивлятися в небо. За ним звели голови інші.
– Що ти там бачиш? – втратив терпіння Тишко.
– Хмари, – була відповідь. – І я хочу, щоб о-о-ось цю гарненьку біленьку хмарку Славко опустив на верховіття ось цього дуба.
– Я заперечую, – заявив вітер.
– Що? – не зрозумів Дра.
– Заперечую я. Мені більше подобається берізка, – І вітер оббризкав листя молодого деревця пригорщею води з водограю.
– Ну, нехай буде берізка, – нетерпляче скривився Дра. – Це все одно.
– Дякую вам, – церемонно вклонився вітер, і тієї ж секунди Славко полинув угору, розставивши руки й вимахуючи ногами, ніби він плив у річці. Не сам він, звичайно, полинув, а його підняв у повітря вітер, але видовище було чудове. Хмарка, на яку показав Дра, заколихалася і знехотя відокремилася від інших.
Коли Славко знову стояв на землі, вона білою пухнастою шапкою присіла на маківці берези.
– Ну-ну! – багатозначно сказав Дра. – А якщо я попрошу тебе пройти по воді фонтана, та так, щоб і ніг не намочив?
Славко не встиг нічого відказати, як паркан стрибком опинився біля водограю, і Славкові залишалося тільки ступити на його рипучі дощечки і пройти до середини фонтана й назад.
– А вогонь пускати з рота ти, звичайно, теж умієш? – уже з усмішкою запитав Дра, сідаючи на мармурову лаву.
– Може, – відповів за нього Тишко, а потім став поруч і випустив довгий струмінь полум’я.
Оксана заплескала в долоні. Дракониха поправила своє чудове намисто й поблажливо усміхнулася.
– Ну, а сам особисто ти щось можеш? – дракон уже давно не гнівався ні на кого з них.
– Можу, – відповів Славко. – Завжди і скрізь боротися за справедливість. Адже я – людина, хоч і маленька ще.
– Людина-дитина, – сказав Тишко.
– Знаєте що, залишайтесь ви в нас жити. Усі. Ви мені, слово честі, дуже подобаєтеся, – зовсім по-домашньому запропонував тато-дракон.
– Подобається – це коли не хочеться розлучатися? – з незвичною серйозністю перепитав вітер. Він підкинув білу хмарку високо в небо, і вона поплила, рожевіючи в променях сонця. – Дуже шкода, – продовжував вітер, – але мені пора вже повертатися. Я й так забарився. Адже нас сорок братів-вітрів. Вони вже, напевно, усі гори й моря обшукали.
І щоб зробити приємне грізному дракону Дра, додав:
– Ви мені теж дуже сподобалися.
– Вибачте, б-будь ласка, – мовив, трохи заїкаючись від хвилювання, паркан, – але я лишився б. Мені так подобається ваш сад, ліс, водограй… Я б міг усе це огороджувати. Якщо потрібно, звичайно!
– Та я просто мріяла про те, щоб хто-небудь погодився обгородити он ту галявинку! – вигукнула дракониха. – Я тебе пофарбую найкращими фарбами та лаками!
«Уявляю собі!» – подумав Тишко, але вголос, звичайно, нічого не сказав.
– Тільки мені потрібна хвіртка, – квапливо додав паркан, – ошатна, ажурна й без замка. Для краси.
– Звичайно, і хвіртка, – закивала дракониха.
І її можна зрозуміти. Дра часто літає в справах, Тишко незабаром підросте й теж буде кудись літати, а їй не дуже весело бути самотою у своєму замку. А так у неї буде паркан. Вона фарбуватиме його різними барвами по три рази на тиждень, вони балакатимуть про всяку всячину, згадуватимуть про свої пригоди.
– Ох, який чудовий зустрівся нам дракон! – вигукнув блакитний вітер і вдарив об землю своїм непоказним капелюхом.
Зробив він це просто так. Геть незрозуміло, чому він не робив цього раніше.
Але тут казна-звідки перед здивованими очима присутніх з’явилася скринька, клацнула кришка, і вискочили з неї двоє вірних слуг.
– Що накажеш, пане? – запитали вони хором, як ото завжди запитують вірні слуги, що тільки в такий спосіб і з’являються в казках.
– А ми хотіли викинути цього капелюха! – згадала Оскана.