Чарівний капелюх

А капелюх справді виявився чарівним!

Вітер упав з лави додолу та й сидів там нерухомо. Славко з Оксаною дивилися на слуг, роззявивши роти. Паркан завмер біля драконихи. Тільки Тишко підійшов ближче й недовірливо запитав:

– Ви що ж, справді все можете?

– Усе можемо! – чітко відповіли вони.

– І через річку перевезти?

– І через річку.

– І через гори перенести?

Раптом почувся незрозумілий шум. Чи то шелест листя, чи то шепіт дощику. Це шарудів вітер. Він уже весело стрибав по гілках берізки, куйовдив кучеряву Славкову чуприну, сміявся, кружляючи навколо Оксани.

– Ви уявляєте, – крізь сміх говорив він, – якби ж я раніше знав! Так просто: вдарити об землю капелюхом – і все! І ніяких турбот! Через річку – будь ласка! Нетів перехитрувати – будь ласка! Оце капелюх! Ти ба!

Усміхнувся Славко, засміялася Оксана, і всі почали реготати й допитуватися в слуг – просто так, задля веселого сміху:

– І нетів нагнати можете?

– Можемо!

– І повітку відчинити?

– Можемо!

– І цвяхів дістати?

Слуги сміялися разом з усіма і відповідали:

– Можемо, усе можемо!

– Уявляєте, друзі, – раптом серйозніше мовив Славко, – стількох труднощів нам вдалося б уникнути, якби вітер додумався раніше кинути свого чарівного капелюха на землю. Ти що ж, справді не знав, у чому його чари?

– Не знав, – щиро відповів блакитний вітер. Помовчав і додав: – А може, це й добре, що ми не знали нічого про капелюха, га?

Так мудро розсудив завжди легковажний вітер.

Ось як вийшло із цим капелюхом.

На якусь мить усі замовкли, думаючи кожен про своє. Тільки слуги віддано дивилися на вітер і чекали його наказів.

Але звернулася до них Оксана.

– І все-таки є одне прохання, – сказала вона тихо, зніяковіло заплітаючи й розплітаючи косу, що геть вигоріла на сонці. – Допоможіть нам зі Славком додому дістатися.

І тут міг допомогти тільки чарівний капелюх. Адже ніхто не знав до ладу, де ж розташований дім, в якому живуть діти.

Як бачите, розповідь про чарівний капелюх найкоротша з усіх оповідок у цій книжці.