Кожен дім має свій особливий запах. Гніздо чаплі пахне вербовими галузками, очеретом і ряскою; дупло білки – жолудями, шишками і горішками; лігво вовка – буреломом; нора лисиці – сухим піском; кубло їжака – палим листом; хатка бобра – мулом і глиною; барліг ведмедя – ялиновими гілками і мохом.
І твоя домівка, люба дитино, напевно має ні з чим незрівнянний дух. Ти переступаєш рідний поріг і відчуваєш бадьорий запах бабусиного борщу, чи солодкі пахощі маминих пирогів із вишнями, чи загадковий запах татових олійних фарб, які ще не висохли на його новій картині, чи заманливий аромат какао, який сьорбає старша сестра, вмостившись у кріслі з теплою філіжанкою і новою книжкою. А ще твій дім пахне твоїм велосипедом і твоїми іграшками.
Будиночок, в якому народилося коаленятко, пахнув евкаліптом. Ще не розплющивши очі, маленьке світло-сіре ведмежатко вдихнуло смолянисто-терпкий, свіжий і прохолодний запах.
– Мила дитиночко, – ласкаво мовила до малюка мама, – вітаємо тебе в нашій родині.
За цими словами над коаленятком схилився тато і приязно йому всміхнувся.
Полювання на коал
– Як це “не знайшли жодної коали з дитинчам”? – із люттю гупнув кулаком по столу засмаглий угодований чоловік у модному шовковому костюмі та з великим золотим перснем на вказівному пальці лівої руки. – Погано шукали! Десь же вони мають бути серед цих клятих евкаліптів! Апчхи! Апчхи! Апчхи! У мене на них алергія! Апчхи!
Троє знічених чоловіків, що стояли, низько посхилявши голови, навіть не наважилися сказати “будьте здорові”. А гладкий чоловік із масивним золотим перснем продовжував їх лаяти:
– І за що тільки я вам гроші плачу?! Завтра відкриття еко-виставки в Берліні, усі захочуть сфотографуватися з милим евкаліптовим ведмедиком. А де він?! Де?!! Я вас питаю!!!
Троє чоловіків зовсім принишкли, майже перестали дихати і ледве не впали навколішки.
– У мене контракт! У мене літак! У мене репутація! Я привозив черепах Пінта, носорогів Джаван, червоних вовків, землерийок Сан-Томе, філіппінських довгоп’ятів! А ви не можете впіймати мені одну-однісіньку коалу з дитинчам!!! Якщо за годину тут не буде сумчастих ведмедиків, я з вас коал пороблю і в клітку на виставці посаджу!!!
Троє прибитих криком чоловіків узяли сітки та мішки і попленталися до евкаліптового гаю.
– Що ж удієш, – стиха мовив один із них, – мусимо скоритися, спіймати йому мамцю-коалу з малятком, а то він і справді нас у клітки посадить, він на це здатний.
– Гидко мені це робити! – зітхнув другий. – Жили собі ведмедики в гайочку, а тут ми зі своїми потворними сітками…
– Тихо, он вони, – шикнув на них третій і показав у зелену гущавину.
Там серед світлої і спокійної прохолоди бавилося зі своєю мамою коаленятко. Воно ловило лапками теплі сонячні промінчики, що щедро сипалися поміж евкаліптовими листочками. Мама ніжно почісувала коаленятко то за одним, то за другим вушком і примовляла: “Розгинай і згинай пальчики, щоб вони тренувалися, до лазіння готувалися”. І коаленятко, дарма що ще зовсім маленьке, слухняно вправляло кігтисті лапки.
І раптом: ой! Щось темне впало на маму і синочка. Заборсались злякано коали, забилися щосили, намагаючись вирватися на світлу евкаліптову волю. Та дарма. Їх уже міцно тримали троє чоловіків.
– Ось тепер матимемо шматок бутерброду, – чи то вдоволено, чи то винувато сказав чоловік, що запримітив коал.
– Ох, боюся, що мені той бутерброд поперек горла стане, – зітхнув другий чоловік, котрий не хотів розставляти сітки.
– Що тепер базікати, – спинив їх той, що боявся сам потрапити до клітки замість сумчастих ведмедів, – як уже їх упіймали, то мусимо хазяїнові доставити.
І чоловіки понесли полонених до власника екзотичного зоопарку.