– Фото з маленькою коалою усього за десять євро! Усього за десять євро фото з маленькою коалою! – заманливо вигукували перед входом на еко-виставку хлопці-рекламомовці.
До коаленятка стояла черга. Усі: і діти, і дорослі, – хотіли зробити знімок із цією кумедною екзотичною тваринкою.
Гладкий випещений чоловік із золотим перснем ошивався тут же. Він зірко слідкував, щоб ніхто його не обдурив: щоб касир не взяв частину грошей собі, а клієнти не робили по дві світлини, заплативши за одну. І ще він слізливо запрошував усіх вносити добровільні пожертви на харчі для евкаліптового ведмедика, якому, за його облудними словами, потрібне було спеціальне дуже дороге вітамінізоване молоко.
Черга до коаленятка зростала.
– Яке воно гарненьке!
– Яке воно смішненьке!
– Яке воно пухнастеньке!
Коаленятко було страшенно налякане. Воно не звикло до такого гамору, тупоту, крику. Його засліплював фотоспалах. Воно не розуміло, куди поділися евкаліпти. А найбільше воно боялося того, що поруч із ним не було мами.
Маму-коалу замкнули в клітці в трейлері, який стояв в іншому кінці міста. Сіра ведмедиця несамовито смикала залізне пруття, намагаючись вивільнитися. Певний час за нею незворушно спостерігала зі своєї клітки велика зелена ігуана.
– Угамуйся, – зрештою мовила ящірка з колючим гребенем, – заспокойся, а то в тебе пропаде молоко.
– Як же я можу заспокоїтися, коли мою дитинку невідомо куди забрали?! – із розпачем вигукнула мама-коала.
– Він поверне її тобі ввечері, щоб ти її погодувала, – так само холоднокровно продовжила ігуана.
– Звідки ти знаєш? – металася по клітці мама-коала.
– Я живу тут уже десять років, – кліпнула повіками ігуана, – і все про нього знаю.
– Про кого? – не зрозуміла мама-коала.
– Про того, хто наказав вас упіймати і посадив у клітки, так само як зробив це у свій час зі мною, і он з отим борсуком, і з вомбатом, і з сонею – з усіма, кого ти бачиш у цьому трейлері, і з тими, кого ти тут не бачиш, бо вони в так званому еко-зоопарку.
Мама-коала зрозуміла: найкраще, що вона може зараз зробити, це уважно дослухатися до того, що скаже їй зелена ящірка, бо та, очевидно, була добре обізнана із ситуацією.
Отож сіра ведмедиця кілька разів глибоко вдихнула і видихнула і сіла в найближчому до ігуани кутку своєї клітки.
Історії правдива і брехлива
– Він зветься Вігамар, – почала свою оповідь ігуана, – хоча ніхто не знає його справжнього імені. Усі думають, що він еко-сподвижник, який рятує поранених чи заслаблих тварин і реабілітує їх у своїх еко-зоопарках, однак насправді він викрадає птахів, плазунів, звірів із лісів та степів. Він отримує чималі прибутки, показуючи нещасних полонених у різних містах. Також Вігамар нелегально продає рідкісних тварин багатіям.
– Ой лишенько, – сплеснула в долоні сіра ведмедиця, – це ж він і мого синочка може комусь продати.
– Не зараз, – відказала ігуана. – Вігамар не дурний і розуміє, що коаленятко ще дуже маленьке і без маминого молока не виживе. Тим то й кажу тобі: заспокойся і чекай на свою дитину.
Мама-коала знову зробила дихальні вправи.
– На таких, як ти і я, він заробив уже шалені статки. Той золотий перстень, що він носить на вказівному пальці лівої руки, – найдешевша з незліченних коштовностей, які він має, однак про це ніхто не здогадується, – закінчила свою оповідь зелена ящірка.
Саме в той час, коли ігуана розповідала все це мамі-коалі, Вігамар давав інтерв’ю для місцевих та міжнародних газет і телеканалів:
– Ми продовжуємо самозречено здійснювати місію порятунку тварин, які потрапили в біду, – завчено говорив він. – Ось і цього разу, коли ми, не шкодуючи сил, моніторили евкаліптовий ліс в Австралії, почулося чиєсь жалібне квиління. Спершу ми подумали, що це плаче дитина, однак пішовши на схлипування, побачили самотнє маленьке коаленятко.
Чоловік розповідав так жалісливо, що три журналістки аж розплакалися, а два оператори почали шмаркати носами.
– Ми чекали до самого вечора, сподіваючись, що його мати повернеться, – вів далі Вігамар драматичним голосом, – однак вона так і не прийшла до дитинчати. Ми не знали, що з нею сталося, однак були певні, що таке маля загине без догляду, отож узяли його до нашого табору. Цілу ніч я зігрівав його теплом власного тіла, бо тоді раптово сильно похолодало і ведмедик тремтів від холоду.
– Ой! – не в змозі стриматися заголосили три журналістки, а два оператори відклали камери, щоб витерти свої зовсім розмоклі носи.
– Хоча життю ведмежатка зараз ніщо не загрожує, – продовжував заливати свою липку брехню у вуха журналістам і в об’єктиви телекамер Вігамар, – його утримання вимагає від мене чималих зусиль, насамперед фінансових вкладень.
Вимовивши цю закручену фразу, Вігамар багатозначно замовк.
– І де ж ви берете гроші? – крізь схлипування запитала одна із журналісток.
– Я віддаю свої фамільні статки на цю добродійну справу, – удавано смиренно мовив Вігамар. – Мої дід і батько були великими фабрикантами і залишили мені чималий спадок, який я вирішив витратити на екологічну допомогу.
Журналісти хотіли ще щось запитати, дізнатися подробиці, але Вігамар сказав, що дуже втомлений після перельоту, а ще мусить годувати своїх тварин, і хутко зник із місця інтерв’ю.