– Мамочко, чому ці листочки так неприємно пахнуть? – здивовано запитало маму-коалу сіре ведмежатко.
– Тому що це не справжній евкаліпт, а пластиковий, – відповіла, зітхнувши, мама. – Іди, сину, сюди в затінок, тут не так сильно смердить цим штучним листям.
– О, і я подалі від цього поліпропіленового неподобства, – мовила ігуана і собі злазячи з розпеченої прямими сонячними променями штучної гілки. – Усе він шахраює, справжні дерева коштують набагато дорожче і доглядати за ними треба, отож Вігамар і мучить нас цими ерзацами, – зі знанням справи пробурмотіла гребеняста ящірка.
Мама і коаленятко не знали, що означає слово “ерзац”, однак вони зрозуміли, що це щось несправжнє і дуже погане.
– А знаєте, як хитро цей ділок викрутився перед комісією, яка хотіла заборонити йому мучити нас цими пластиковими гілками? – знайшовши нарешті маленький клаптик затінку у своїй пропеченій клітці, продовжувала далі глибоко обізнана з Вігамаровим псевдо-еко-бізнесом ігуана. – Він заявив, що нібито його тварини, тобто ми, страждаємо на алергію, і він придбав для нас спеціальні гіпоалергенні віти і показав підробні сертифікати. Будьте певні, цей негідник не забув додати, що витратив величезні гроші зі своєї власної кишені.
Пластикові гілки для лазіння були не єдиним випробуванням для коал. Сумчасті ведмеді дуже страждали від того, що не мали свіжих евкаліптових пагонів, щоб поїсти. Вігамар давав їм тільки сушене дрібно посічене евкаліптове листя і якісь харчові добавки в гранулах. Спершу мама і коаленятко відмовлялися споживати ті гранули, проте самим сухим евкаліптовим порохом не наситишся, отож хоч не хоч, а мусили вони ковтати той “спеціальний вітамінний корм”, як називав його ділок. Гранули притуплювали почуття голоду, однак від них у мами страшенно боліла голова, а в коаленятка – животик.
Усі сусіди коал по псевдо-еко-зоопарку: і ігуана, і буйволи, і слони, і жирафи, і зебри, і леви, і дикобрази, і крокодили, і тритони теж мучилися на таких штучних вітамінних кормах. Хтось страшенно худнув, хтось втрачав шерсть, в одного випадали зуби, в іншого під корінь стиралися кігті.
Проте і це було ще не все. Вігамар возив своїх екзотичних тварин із міста до міста, і ті мандрівки найтяжче давалися полоненим звіринця. Щоразу звірі і птахи мусили добу, а нерідко і дві гибіти в темних, тісних і душних дорожніх клітках, які без особливої обережності його робітники вантажили на трейлери, а потім заштовхували в багажні відділення літаків.
Париж – Брюссель – Стокгольм – Копенгаген – Лондон – Гельсінкі – Анкара – Баку – Мехіко – Прага – Лондон – Рим – Тбілісі: допитливому коаленятку напевно було б цікаво розвідати про життя-буття в усіх цих містах, куди тягав їх Вігамар, якби ж то тільки воно не скніло ув’язнене в клітці.
Та понад усе і коаленятку, і мамі-коалі страшенно бракувало татка. Вони не знали, де він і що з ним, і не мали ніякої змоги передати йому вісточку, що вони живі, щоб він за них не тривожився.
Зустріч з другом
– Дістаю! Дістаю! – радісно загукало до мами коаленятко.
Воно задряпалось на стелю клітки, просунуло лапку поміж залізним пруттям, а потім витягнуло її щозмоги далі.
– Справжнє!!! Трошки пухнате і дуже приємне! – із захватом доповідало мамі сіре ведмежатко, обмацуючи пальчиками темно-зелене листя. – А ці маленькі зубчики зовсім не колються!
Мама-коала дивилася на синочка і кивала йому. Сама вона не могла зараз піднятися нагору, бо дуже боляче забила ногу, коли їхню клітку недбало кинули, вантажачи на рейс “Будапешт-Київ”.
– Це дерево зветься каштан, – кліпнувши повіками, пояснила компетентно ігуана. – Нам пощастило, що наші клітки поставили тут: розлога густа каштанова крона – найкраще шатро в літню спеку. Тут ми матимемо вдосталь прохолоди.
– А до тих шпичастих кульок ніяк не дотягнуся… – натужно кректало коаленятко.
Воно спробувало поміняти лапки і просунуло іншу поміж пруттям.
– Ні, ніяк!
– А я дістану! А я дістану! – почувся чийсь задерикуватий цвірінькастий голосочок. – Вилазь із клітки, і ти зможеш!
– Я б із задоволенням, та ця клітка мене не випускає, – пробурчало коаленятко.
– Міцно замкнена? – співчутливо запитав усе той же дзвінкий голосочок.
– Так, – мовило коаленятко. – Відколи нас із мамою упіймали в нашому лісі, нам не вільно гуляти серед дерев, – із глибоким сумом пояснило ведмежатко. – А ти де? – звернулося воно до того, хто до нього озивався. – Я тебе не бачу, покажися!
– Ось де я, осьдечки! – жваво відгукнувся дзвіночок-голосочок, і прямо перед носом коаленятка випурхнув маленький птах із коричневою спинкою, сірим животиком і чорною плямою на горлечку.
– Я звуся горобець! – відрекомендувався він. – А ти хто?
– А я коаленятко, – відповіло евкаліптове ведмежатко.
– Подивися, ми схожі: ти сірий, і я сіренький, у тебе чорні очі, і в мене, мов вуглинки! – захоплено процвірінчав горобець. – Нумо товаришувати!
– Нумо! – одразу погодилося коаленятко.
– Ти звідки будеш? – з цікавістю запитав горобчик.
– Із будиночка в евкаліптовому гаю. А ти?
– А я з гніздечка під солом’яною стріхою.
Горобець трохи покрутився коло молодих каштанчиків, а тоді додав:
– Моя хатинка далеченько звідси, аж на околиці міста, коло узлісся.
– А мій дім дуже-дуже далеко, – похнюплено мовило коаленятко. – Нас із мамою надзвичайно довго везли після того, як упіймали. А татко залишився десь там, і ми з мамою про нього нічого не знаємо, – додало сіре ведмежатко і змахнуло правою лапкою прозору слізку.
– Не сумуй! – одразу ж підбадьорливо відгукнувся горобчик. – Наш сусід дядько грак – вельми розумний птах! Я в нього сьогодні поради попитаю!