– Замок міцний, але механічно не складний, – діловито бурмотів грак, який наступного ранку прилетів разом із горобчиком до клітки з коалами.
Великий чорний птах стишував голос, щоб не привертати уваги сторожі своїм баритоновим карканням.
Грак роззирнувся навколо, підняв із землі паличку і устромив її в замкову щілину. Потім злегка покрутив її праворуч і ліворуч. Тоді знайшов тоншу паличку і теж поштрикав нею в замку.
– Потрібна гостра англійська шпилька, – виніс свій вердикт грак.
– Попитаємо в тіточки сороки! – запропонував метикуватий горобчик. – Вона має цілу колекцію різних блискучих речей.
– За три дні буде безмісячна ніч, – говорив грак, – скористаємося цією темрявою. Візьмемо із собою кільканадцять світлячків, щоб присвітили нам, поки ми замок відкриватимемо. Потім до лісу вас поведе горобчик, він менш примітний, ніж я.
– А якщо дорогою нас хтось перестріне? – стривожено запитала мама-коала.
– Тоді вам треба буде замаскуватися під песиків, – приєдналася до наради ігуана. – Прикинетеся, ніби ви кудлаті собачки і обнюхуєте щось на землі. Бачили, як вони це роблять? Зможете повторити?
– Зможемо, зможемо! – вигукнуло коаленятко. Йому дуже кортіло швидше потрапити до лісу, а там, воно було певне, знайдеться дорога і додому до татка.
– Отож готуйтеся: зустрінемося темної ночі за три дні, – каркнув на прощання грак і полетів із зоопарку.
– Цілих три дні чекати! – зітхнуло коаленятко.
– Не сумуй, друже, я з тобою залишаюся, пісні тобі цвіріньчатиму, про наш ліс розповідатиму! – пурхнув ближче до клітки горобчик.
Небезпечна несподіванка
– Так, так, воно уже повністю привчене до сухих кормів, – нудотно-солодко гомонів Вігамар, запопадливо схиляючись перед якимось дрібним чоловічком із кейсом із страусиної шкіри.
Чоловічок недовірливо розглядав коаленятко, яке наполохано горнулося до мами.
– А санобробку воно пройшло? – прошамкотів чоловічок.
– Аякже, аякже, – розсипався в посмішках Вігамар. – Усе, як треба.
Чоловічок виламав із куща, що ріс неподалік від клітки коал, довгенький патик і спробував дотягнутися ним до сірого ведмежатка. Воно ще міцніше притиснулося до мами, а ведмедиця погрозливо загарчала. Чоловічок злякано відсахнувся і покинув палицю.
– А кігті ви йому обріжете? – запитав він.
– Безумовно, безумовно, усе зробимо, як схочете, можете не сумніватися, – підлещувався Вігамар до потенційного клієнта.
– Тоді я готовий підписати контракт, – мовив чоловічок, а Вігамар не стримався і облизнувся.
– Ходімо до мого кабінету, – обняв ділок свого новоспеченого клієнта.
– Що все це значить? – стривожилася мама-ведмедиця.
– Негідник надумав продати коаленятко, – співчутливо зітхнула ігуана.
– Але ж воно ще зовсім маленьке! – скрикнула мама.
– Вігамара це не обходить, йому аби гроші…
– Я не віддам сина, – твердо вимовила мама-коала. – Я захищатимусь! Я дряпатимусь, кусатимусь, я… – і вона з розпачем заламала руки.
– Вам треба тікати сьогодні, не можна чекати ще два дні, – сказала ігуана. – Горобчику, лети чимдуж до грака, повідом його, що склалася вельми загрозлива ситуація.
Горобчик одразу метнувся із зоопарку і не побачив, як за кілька годин до клітки коал прийшли п’ятеро дужих чоловіків і притягнули із собою ще одну клітку. Сіра ведмедиця та її ведмежатко з усіх сил відбивалися від нападників і чіплялися одне за одного.
– Не смійте розлучати маму і дитину! – загорлали буйволи.
– Не займайте їх, злодії! – заревли леви.
– Геть від коал! – забили копитами зебри.
– Облиште родину в спокої! – затрубили слони.
Та Вігамарові працівники ні на кого не зважали і завершили свою огидну справу. Коаленятко залишили саме в старій клітці, а маму-коалу відсадили в іншу клітку.
– Це вам так не минеться, – прошипів до бездушних чоловіків дикобраз і настовбурчив свої довгі голки.
Мама і коаленятко гірко ридали, простягаючи одне до одного руки крізь залізне пруття.
– Утіштесь хоча б тим, що ваші клітки поставили поруч, і у вас є час, щоб попрощатися, – мовила до коал тіточка-крокодилиха. – Коли Вігамар нагло відібрав у мене трьох моїх красунечок донечок, ми навіть не встигли сказати одне одному останнє прощавай.