Здавалося, що місяць щосили намагається посприяти втечі, прикриваючи своє світле обличчя хмарами. Коли пухкі хмаринки легковажно помандрували далі, місяць заховався в кошлатому вершечку старої ялини.
– Із чиєї клітки почнемо? – пошепки запитав грак.
– Із коаленяткової! – швидко відгукнулася мама-коала.
– Мамочко, давай ти перша, – сказало сіре ведмежатко.
– Ні, сину, спершу ти!
А грак уже заходився коло замка на коаленятковій клітці.
– Шпильку! – простягнув він крило до горобчика, і горобчик вийняв із кишеньки новеньку блискучу англійську шпильку.
Грак управно взяв її дзьобом, одна мить, і двері на волю для евкаліптового ведмежатка були відчинені.
Коаленятко ледве стрималося, щоб не закричати на радощах.
– Тепер маму, тепер маму, – заквапило воно грака.
Грак приступився до другого замка. Поворот шпильки, ще один. Замок на маминій клітці незадоволено рипів і не піддавався. Грак спробував тримати шпильку під іншим кутом. Раптом замок пронизливо заскрипів.
Одразу ж віддалік спалахнув яскравий ліхтар і чийсь грубий голос закричав:
– Хто там? Стій! Стрілятиму!
– Це сторож! – здогадалася ігуана. – Мерщій тікайте, не гайте часу!
– А як же мама?! – вчепилося в дверцята маминої клітки коаленятко.
– Тікайте! Тікайте! – зазвичай спокійна й розважлива ящірка заговорила незвично емоційно й швидко. – Якщо сторож вас упіймає, Вігамар вам цього не подарує. Тікайте!
– Горобчику, веди коаленятко до лісу, а я сховаюся тут у кущах, і коли сторож піде, знову спробую відкрити цей підступний замок, – швидко скомандував грак.
Горобчик пурхнув уперед, і коаленятко подибало за ним, увесь час озираючись на маму. Ігуана щосили махала їм обома руками, щоб вони тікали швидше.
– Треба відволікти увагу сторожа, щоб він не одразу помітив, що коаленятка немає в клітці, і не викликав переслідувачів, – сказала зелена ящірка сірій ведмедиці. – Галасуймо щосили, немов ми з тобою сваримося.
Мама-коала та ігуана дико заверещали і стали кидати одна в одну пластикові соломинки, що ними було встелено дно їхніх кліток.
– Тю, дурні, показилися ви чи що? Ану тихо, бо завтра без їжі залишу! – гримнув на них сторож.
Однак мама-коала й ігуана ще довго не вгавали, хоч сторож і сварився на них та залякував їх усілякими карами.
А тим часом коаленятко то підтюпцем, то риссю, то галопом бігло за горобчиком у напрямку рятівного лісу. Кілька разів їм зустрічалися опівнічні перехожі, однак ведмежатко, забачивши їх, починало так вправно наслідувати поведінку маленького песика, що жодна людина не запідозрила, що це сіре створіння насправді зовсім не собачатко, а екзотичний утікач.
Тривожне очікування
Коаленятко з горобчиком дісталися лісу ще затемна. Утікача прийняла у свій барліг сім’я бурих ведмедів, із якими грак заздалегідь домовився, що вони допоможуть коалам у перші дні по звільненню. Хоч як бура ведмедиця умовляла втомлене коаленятко лягти поспати, воно відмовлялося іти в ліжечко, поки не дочекається маму. Небо почало світлішати, однак мами з граком усе не було. Ось уже і сонце покотилося понад лісом. Де ж мама?!
Нарешті, аж коли висохла роса, хтось постукав до барлогу міцним дзьобом.
– Це вони! – вигукнуло коаленятко і метнулося до дверей.
На порозі стояв сам грак.
– А моя мама?! – розпачливо скрикнуло сіре ведмежатко.
У відповідь грак лише скрушно похитав головою.
Усю ніч грак, як і пообіцяв, чатував у кущах у звіринці. Спершу сторож намагався криками і погрозами вгамувати маму-коалу й ігуану, які здійняли страшенний лемент, відволікаючи його увагу від порожньої коаленяткової клітки. Побачивши, що словами він нічого не вдіє, сторож притягнув поливальний шланг і залив ведмедицю та ящірку крижаною водою. Коли вони вмовкли, він почав пильніше оглядати їхні клітки, просвічуючи всі закутки своїм ліхтарем. І тут він помітив, що коаленятка немає.
Ну й зарепетував розлючений сторож! Спересердя він ще раз залив маму-коалу й ігуану крижаною водою, а тоді доповів своєму хазяїнові Вігамарові про втечу і викликав за його наказом переслідувачів. Далі він не відходив від клітки сірої ведмедиці, поки не приїхала посилена охорона і не оточила клітку з усіх боків.
– Спробуємо сьогодні вночі, – втомлено мовив грак. – А поки що попросімо горобчика полетіти до цього клятого псевдо-еко-зоопарку і заспокоїти маму-коалу, передати їй цілуночок від синочка і звістку, що з ним усе гаразд і він у лісі в безпечному місці.
– Так-так, – басом потвердив тато-бурий-ведмідь, – наш барліг надійний, мов неприступна фортеця, і ми нікому не дозволимо образити сіре ведмежатко.
Безмежна підступність
Горобчик не зміг передати мамі-коалі цьомчик від її синочка. Сірої ведмедиці не було в зоопарку.
– Щойно грак полетів, – розповіла горобчикові захриплим після льодяної купелі голосом ігуана, – як з’явився Вігамар. Таким розлюченим я його ще ніколи не бачила. “У мене контракт! У мене літак! У мене репутація! – бризкала йому з рота смердюча піна. – Хто насмілився поцупити мого безцінного ведмедика?! Хто наважився відкрити мій замок?!! Хто не боїться мого гніву?!!! Я продавав загроських тритонів, жабок плямистих арлекінів, сніжних барсів, лісових ібісів! Як же я не зможу відправити клієнтові дитинча коали?! Хто його проґавив?! Я цього нестелепу скручу так, що він сам стане евкаліптовим ведмедиком, я його самого в клітці літаком відправлю…”
– Ще довго негідник так бушував, – розповідала далі ігуана, а голос у неї все слабшав і слабшав. – Зрештою у Вігамара задзвонив мобільний телефон. Ділок глянув на номер і його обличчя одразу ж змінилося: з розгнівано-мстивого воно стало улесливо-запопадливим. “Так, мій поважний пане. Безперечно, мій шановний пане… Обрізали кігті, аякже, обрізали… Усе, як ви сказали… За дві години літаком вам відсилаємо… Ніяких форс-мажорів…”
Вігамар уп’явся собі в голову своїми наманікюреними пальцями. “Моя репутація! Моя репутація!..” – скажено заволав він. І раптом негідник спинився. Почухав потилицю. Погладив себе по маківці.
“Контракт на продаж сумчастого ведмедика? – запитав ділок сам себе лукаво. – Що ж, буде виконано!”
Мерзотник надумав відіслати клієнтові маму-коалу замість коаленятка. Він був готовий відбрехатися, що це хтось інший підмінив дитинча на дорослу особину, а сам він ні сном ні духом про це не відає.
“Вантажте цю евкаліптову самицю!” – наказав Вігамар своїм посіпакам.
