Карколомне викрадення
Усе відбулося запаморочливо швидко.
– Повернулася, повернулася! – радісно зацвірінькав горобчик, прилетівши із звіринця.
Усі одразу зрозуміли, що відбулося те, на що вони так сподівалися: маму-коалу прислали назад до зоопарку.
Сорока принесла англійську шпильку, грак відклав усі свої справи, світлячки начистили свої ліхтарики.
– Я піду з вами! – наполягало евкаліптове ведмежатко.
– Не можна так ризикувати, – відмовляли його друзі. – Залишайся в лісі, чекай на маму в безпечному місці.
Зрештою коаленятко прислухалося до здорового глузду і вирішило не потикатися до міста. Воно нетерпляче чекало на маму, заховавшись за кущем шипшини на узліссі.
Мама-коала виглядала дуже змученою після довгого виснажливого перельоту, однак одразу збадьорилася, побачивши грака.
– Молодці, що прийшли сьогодні, а не відкладали порятунок, – сказала ігуана гракові і світлячкам. – Вігамар цілий ранок крокував злющий сюди і туди повз клітку сірої ведмедиці і щось бубонів сам до себе. Зрештою крекнув, задоволено потер руки і поцілував один із замків, той, що висить найвище. Потім лиховісно усміхнувся і пішов до свого офісу. Напевно, цей ділок щось дуже недобре надумав, – розповіла гребеняста ящірка.
Чорний птах, не втрачаючи ні хвилини, заходився коло клітки. Цього разу вона була замкнена аж на три замки. Перший замок відімкнувся легко і навіть наче із задоволенням. Другий замок повпирався трохи, та зрештою піддався і теж розкрився. А третій, той, що найвище, ніяк не хотів здаватися. Він почав стиха погрозливо рипіти, ніби попереджаючи, що голосно заскрипить, якщо його не залишать у спокої.
Грак відклав англійську шпильку. Треба було терміново придумати якийсь інший вихід. Чорний птах почав пильно оглядати клітку, в якій тримали маму-коалу.
– Присвітіть мені ось сюди, – покликав грак світлячків.
Ті прудкенько підлетіли до грака і ввімкнули свої ліхтарики на повну потужність.
– Так і є, – мовив із полегшенням грак, – дно клітки зроблено з тонкого пластику.
– Не дивно, – сказала ігуана, – Вігамар завжди на всьому економить, окрім своїх забаганок.
– Але як же ми його проламаємо? – захвилювалася мама-коала, пробуючи шкребти пластик. – Мої кігті стали такими м’якими на сухих кормах!..
– Зараз покличемо на допомогу! – каркнув грак. – Друзі, чи не пособите ви нам? – звернувся він до слонів і буйволів.
– Із великою охотою! – відповіли слони.
– Залюбки! – відгукнулися буйволи.
Грак швидко відімкнув клітку зі слонами, а затим із буйволами. Слони підняли клітку з мамою-коалою над землею, а буйволи своїми рогами пробили дно.
Сіра ведмедиця вправно вибралася крізь дірку на волю. Та не встигли друзі порадіти звільненню, як отой замок, що відмовився відкриватися, заскрипів, роздираючи нічну тишу, хоча його ніхто і не займав.
Одразу ж спалахнув ліхтар сторожа.
– Хто там знову? Стріляю без попередження! – заревів грубий голос.
– Тікайте, – тривожно зашепотіли слони і буйволи до грака і мами-коали, – біжіть, а ми їх затримаємо!
– А як же ви? Вам буде непереливки у Вігамара… – занепокоїлася сіра ведмедиця.
– Тікайте, там чекає коаленятко, а ми дамо собі раду! – наполягали слони і буйволи.
– Тікайте! – сказала й ігуана. – Іншого шансу визволитися може більше не бути…
Грак із мамою-коалою побігли кущами. А слони та буйволи зчинили страшенний гармидер, горланячи щосили та тупочучи ногами.
Облава
– Ну шефе, ну не гнівайтесь, слони ж та буйволи на місці, – винувато длубався в носі нічний сторож.
– Що мені слони, що мені буйволи! – кричав на нього, аж синів, Вігамар. – Мені потрібні коали! Ко-а-ли!!! Спершу ти дитинча проґавив, а тепер і мамцю! Я тебе залишу без платні на три місяці!
– Ні, шефе, не треба, будь ласка, – жалюгідно заскиглив сторож. – Що ж я їстиму, як ви мені гроші не платитимете?..
– Пруття зі спорожнілої коалової клітки гризтимеш! Слонячими кізяками шлунок набиватимеш!.. – Вігамар так розійшовся, що узявся увесь червоними плямами. Сторож аж злякався, що шефа ось-ось грець ухопить.
– А тепер іди геть, мені треба помізкувати, як знайти втікачів, – трохи випустив пару ділок.
Думав Вігамар недовго. Щодо лихих вигадок його розум працював швидко. Негідник не пошкодував своїх тіньових грошей, щоб найняти сотню детективів, мисливців і гончих собак і влаштувати велику облаву в місті та в сусідньому лісі.
– Далеко втекти ця самиця не могла, – задоволено потирав Вігамар свої брудні руки, – упіймається. А там, дивись, і дитинчатко її знайдеться… Як я схочу, будуть у мене коали, хоч би там що!..
Лісові мешканці поспіхом ховалися хто куди, зачувши наближення мисливців із псами.
– Хто це так гавкотить? – здивовано запитало коаленятко в бурого ведмедика та його сестрички.
У цей час усі троє захоплено збирали скупані росами чорниці.
– Мисливські собаки! Це велика небезпека! Шукаймо криївку! – стривожено вигукнув бурий ведмедик.
Він схопив однією рукою свою рідну сестричку, а другою названого братика і метнувся в кущі.
– А як же чорниця? – скрикнуло сіре ведмежатко. – Ми не забрали наші кошики з ягодами!
– Облишмо їх! – сказав бурий ведмедик. – Гончаки вже близько! Можуть нас унюхати!
Коаленятко пригадало, як тато-бурий-ведмідь навчав його, що, зачувши мисливських собак, треба негайно покинути всі справи та мерщій ховатися. Отож воно швиденько полізло попід низькими гілочками услід за своїми бурими братиком і сестричкою.
Ведмежата знайшли потаємне кубельце і зачаїлися. Мисливці голосно тупотіли, недбало наступали на галузки, гончаки нюшили землю.
Троє ведмедиків затамували подих. Озброєні чоловіки зупинилися зовсім близько від їхньої схованки.
– Хух, упрів я лісом ганяти, – сказав один із мисливців. – Зробімо привал.
Усі інші погодилися з ним. Вони поклали свої рушниці на землю, прив’язали гончаків до дерева, дістали цигарки і закурили.
Ведмежатка закрили носики лапками, щоб не нюхати бридкий тютюновий дим. Від цього їдкого диму їм дуже крутило в носі. Вони кріпилися щосили. І раптом маленька бура ведмедиця не втрималася і голосно чхнула.
Собаки умить завмерли, високо піднявши свої морди і рознюхуючись навколо, а мисливці схопилися за рушниці.
– Пропали, – схлипнула маленька бура ведмедиця.
– Сидіть тихо, я їх відверну звідси! – мовило коаленятко і вискочило перед озброєними людьми.
Від несподіванки мисливці кілька секунд стояли, роззявивши роти. В одного з них догоріла цигарка і припекла йому губу.
– Так це ж і є коаленя, заради якого ми проводимо цю облаву! – оговтався він. – Ловіть його!
Мисливці стиснули рушниці і кинулися наздоганяти сіре ведмежатко. Пробігши кілька кроків, вони збагнули, що залишили своїх псів прив’язаними. Чоловіки повернулися назад, відв’язали собак, і тоді всі разом рвонули за коаленятком.
– Не стріляйте, не стріляйте! – кричали переслідувачі один одному. – Вігамар платить великі гроші лише за живого.
Те, чим може пишатися кожна матуся
– Я піду до зоопарку! Я маю бути поруч зі своїм синочком!.. – поривалася до міста мама-коала.
– Не говоріть дурниць! – зупинив її тато-бурий ведмідь. – Це негідна справа – добровільно здаватися тому мучителеві!
– Але ж він замордує коаленятко! – ніяк не могла заспокоїтися мама-коала.
– Ми цього не допустимо. Ми разом щось вигадаємо! – твердо мовив грак.
– Таким сином, як ваш, щаслива була б пишатися кожна матуся, – лагідно мовила мама-бура-ведмедиця. – Він подбав про родину перш ніж думати про себе.
– У вашій сім’ї він став зовсім дорослим, – схлипуючи, мовила мама-коала і усміхнулася крізь сльози. – Я переживала, що мій синочок росте в клітці невмійком, а з вашою допомогою він гарно опанував лісову науку.
– Так, так, – наважилися встряти до розмови дорослих бурі ведмежатка, – коаленятко і ягоди збирає не згірше за нас, і стежку потрібну швидко знаходить, і на мед терпляче чекає…
– А сьогодні ваш евкаліптовий братик склав найважливіший іспит: він переконливо переміг страх і егоїзм, – задумливо мовив тато-бурий-ведмідь.