Осоружні тенета неволі
– Попався, попався! – задоволено потирав свої невідмивані руки Вігамар, – запираючи секретними кодами електронні замки на клітці, в яку він заточив коаленятко. – Попався! Ач який жирок на свободі нагуляв! От і добре. Тепер у тебе ще товарніший вигляд, ніж раніше.
Коаленятко мовчки сиділо в клітці і з ненавистю та презирством поглядало на ділка. Воно було певне, що пробуде в неволі недовго, бо друзі незабаром його виручать.
– Ні-ні, тепер не втечеш, будь певен, – Вігамар немов прочитав ведмежаткові думки. – Клітка з потрійною решіткою, п’ять сучасних імпортних електронних замків і супер-сигналізація. Не втечеш, моя здобиче, не втечеш, мій прибутку.
І мерзотник розсміявся.
– Будь ласка, будь ласка, умов коаленятко не голодувати, – просила мама-коала горобчика, який збирався знову летіти провідувати полоненого ведмежатка.
Мама-коала дуже сполошилася, коли довідалася від горобчика, що її синочок відмовився від їжі на знак протесту проти поневолення.
– Ваш син виборов право самому обирати, що йому робити, – мовив тато-бурий-ведмідь. – Наша справа – його підтримати.
Коли сторож доповів Вігамарові, що коаленятко вже третій день нічого не їсть, ділок навіть бровою не повів.
– Нічого йому не приключиться, – сказав він. – Може, лише сумирнішим стане і не так люто на мене зиркатиме. Поголодує, поголодує, а там, дивись, і сухий корм полюбить.
Перший лист екологові
Гракові справді не знадобилося багато часу, щоб знайти вихід із цієї складної ситуації. Виконуючи свою обіцянку, дану мамі-коалі, він невдовзі придумав план коаленяткового порятунку.
– Ми надішлемо листа головному екологові міста, – запропонував чорний птах, – і розповімо йому, що коаленятко голодує, протестуючи проти незаконного ув’язнення.
– Таж люди не розуміють нашої мови! – процвірінькав горобчик.
– А ми напишемо йому його мовою – людською, – каркнув грак. – Полети, горобчику, до міста і назбирай порозкидуваних на вулицях флаєрів, ми повирізаємо з них потрібні літери.
Горобчика не треба було двічі просити: для свого друга евкаліптового ведмежатка він був готовий зробити все, що міг.
Того ж вечора грак вправно повитинав дзьобом букви і понаклеював їх сосновою смолою на листівку, яку також підібрав у місті горобчик.
“Пане головний екологу, – ішлося в листі. – Повідомляємо Вам, що власник так званого еко-зоопарку, відомий під ім’ям Вігамар, незаконно утримує в неволі коаленятко, викрадене ним в евкаліптовому лісі. Протестуючи проти такого свавілля і неприродних умов утримання, коаленятко розпочало безстрокове голодування.”
Горобчик доставив лист адресату через відчинене вікно.
Головний еколог дуже здивувався, прочитавши текст на листівці. Він опитав усіх своїх співробітників, однак ніхто нічого не знав про цей лист. Тоді він вирішив піти з перевіркою до зоопарку екзотичних тварин. Головний еколог міста насправді любив тварин і тому відчув, що коаленяткова справа має невідкладну нагальність. Він узяв свій полотняний портфель, поправив перед дзеркалом зелену краватку, спустився надвір і сів на свій зелений велосипед.
– Яка честь, яка честь! – розстилався перед головним екологом Вігамар. – Я назавжди запам’ятаю цей день, коли ви вшанували мій зоопарк своїм візитом. Ця листівка, – Вігамар пробігся поглядом по тексту, який йому показав еколог, – злісний наклеп. Ви ж самі бачите, тут немає навіть підпису, анонімка. Багато кому моя доброчинність очі коле. А ось і коаленятко. Дивіться, який здоровий блиск має його хутро! Я розповідав в інтерв’ю, як я його порятував…
Отак безперервно балакаючи, Вігамар затягнув головного еколога до свого офісу, де напоїв його екзотичним чаєм з пелюсток лотосів.
– Напишемо другого листа! – твердо каркнув грак, коли горобчик приніс невтішну звістку про безрезультатний візит головного еколога до звірниця.
Горобчик швидко полетів до міста по нові флаєри.
Другий лист екологові
– І все-таки не схоже на анонімку, хоча і без підпису, – задумливо мовив сам до себе головний еколог, розглядаючи нову листівку, яка якимось дивом знову опинилася на його робочому столі.
Звичним рухом він поправив свою незмінну зелену краватку і сів на свій зелений велосипед.
– Ви зробили мене щасливим до кінця моїх днів, – розсипався в лестощах Вігамар. – Я такий радий, що ви прийшли знову. Тільки ви можете зрозуміти мою ніжну душу любителя тварин…
Хитрий ділок не пошкодував свого дуже дорогого какао, яким він до того ні з ким не ділився, щоб відволікти головного еколога від мети його візиту.
– Треба зробити так, щоб головний еколог нарешті сам побачив правду, – сказала ігуана, коли всі полонені псевдо-еко-зоопарку розчаровано проводжали поглядом зелений велосипед, який виїжджав за ворота звіринця. – Із сьогоднішнього вечора ми всі маємо розпочати голодування.
– Згода! – затрубили слони.
– Підтримуємо! – затупотіли буйволи.
– І ми готові! – рикнули леви.
– І ми! – перекинули миску із сухою їжею зебри.
– І я з вами! – настовбурчив свої голки дикобраз.
Ніхто з Вігамарових в’язнів не відмовився взяти участь у протестуй акції голодування. Усі як один у псевдо-еко-зоопарку перестали їсти.
Речові докази
Тим часом грак вирішив підсилити лист екологові речовими доказами. Найкращим свідченням злочинної діяльності Вігамара був би договір купівлі-продажу коаленятка. Із цього документа було б незаперечно видно, що ділок кілька разів порушив закон, по-перше, розлучивши маму та маленьке дитинчатко, і, по-друге, торгуючи рідкісними тваринами.
Три дні пильнував горобчик попід вікнами Вігамарового офісу, щоб дочекатися, коли той відчинить їх на провітрювання, і залетіти всередину. Однак ділок ніколи не відчиняв вікон, у нього безперервно працював кондиціонер.
Тоді грак попросив мурашок проникнути до приміщення.
– Як ми дізнаємося, який папір брати? – запитали мурашки.
– Там має бути фотографія коаленятка, – пояснив грак.
Вігамарів офіс був добре укріплений проти крадіїв і обладнаний усім необхідним, щоб замилити очі представникам економічних та екологічних перевірок, проте в ньому знайшлася-таки шпаринка для мурашок. Вони недовго шукали потрібний документ. На полиці коло столу мурахи побачили один повністю списаний листок із коаленятковим фото і другий, на якому лише вгорі були якісь літери.
– Так, це саме те, що треба! – подякував мурашкам грак. – Оцей заповнений документ – договір між Вігамаром і отим миршавим чоловічком, якому він обіцяв відіслати коаленятко. А оцей недописаний листок – розпочатий новий договір купівлі-продажу. Певно, цей негідник знову намислив торгувати нашим сірим ведмежатком.
Третій лист екологові
Третій лист не на жарт стурбував головного еколога. До листа було докладено документи – два договори купівлі-продажу коаленятка.
Навіть не поправляючи своєї зеленої краватки, головний еколог заскочив на свій зелений велосипед і помчав до зоопарку екзотичних тварин.
Цього разу Вігамарові, незважаючи на всі його зусилля, не вдалося заманити головного еколога до свого офісу.
– Чому це евкаліптове ведмежатко таке худе? – суворо запитав еколог.
– Воно не худе, воно маленьке, йому ще й рочку немає… – не подумавши як слід, спробував виправдатися Вігамар і тут же прикусив язика.
– Ще й року немає? – жорстко запитав еколог. – А чому тоді воно без мами?!
– Її, її в мене викрали, – жалібно проскиглив Вігамар.
– Чому ви не звернулися до правоохоронних органів? – усе грізнішав голос головного еколога.
– Не хотів нікого турбувати, – невпевнено прошамкотів Вігамар.
Однак головному екологові вже не потрібні були ніякі пояснення й виправдання. Він на власні очі бачив, що коаленятко і всі інші тварини давно голодують. Не виїжджаючи за межі звіринця, головний еколог викликав поліцію і ветеринарів.
Лише коли Вігамарові скували руки наручниками, а страждальцям псевдо-еко-зоопарку роздали свіжий сік, головний еколог поправив свою зелену краватку.